vita nostra

                                                       

                                                        VITA  NOSTRA

          Шановний, якщо ви не пустий чоловік, то зупиніться коло цього двору. Гляньте, он за хвірткою стоїть під деревом жінка. Звичайно ж, у неї, як і у вас, є ім’я. Те ім’я дала їй колись мама на власний смак; і коли мама його вимовляла, то на землю спускався тихий теплий вечір, а в саду розквітала груша і пахла на всю вулицю. І жінка, тоді ще дівчинка, бігла на цей звук і на цей запах завжди з радістю, щоб потім, коли уже не стане мами, з такою ж самою радістю вертатися від світу до самої себе.

          От вона стоїть під оголеною кроною, на якій ледве тримається кілька побурілих листочків, і їй від цього так боляче, що перед очима їй починає стелитися дорога, біла, як папір, залита сонцем, наче молоком. Вона по цій дорозі їде в білій «Волзі» у фаті й весільній білосніжній сукні. Поруч – Толька, молодий, з акуратними вусиками, в лискучому костюмі з квіткою на грудях – гарний, наче лялечка.

            Ось «Волга» зупиняється навпроти відчинених воріт, в яких – юрба народу, посередині свекруха й свекор. В руках у них образи, а на стільці перед ними хліб-сіль.

            Толька спритно вистрибує з машини і привселюдно подає їй руку. Вона виходить, розправляє сукню і фату, і не знає, куди подіти щасливий погляд, бо розуміє, що всі зараз дивляться лише на неї.

          Враз перед ними на землі спалахує  принесений боярами жмут соломи, і Толька підхоплює її на руки, несе через вогонь. Вона ж, з розпашілими щоками, вірить, що так ось, як і Толька, сама доля понесе її через усе її життя.

          Але з оголеної крони зривається листок. В безвітрі не кружляє, а майже прямовисно падає, важкий і бурий, і ріжками чіпляється за ворсисту кофтину.

          І ось вона  уже стоїть з совком і віником у дверях із веранди до кімнати. Вона вагітна, обіперлася плечем на одвірок і дивиться широко розкритими очима на чоловіка, що сидить в кімнаті на дивані – щось паяє.

          -- Толя!

          У відповідь – мовчання.

          -- Агов! Ти чуєш?

          Чоловік не відповідає                       

          -- Я щось нічого не розумію. Я до тебе звертаюсь чи ні?

          Але Толька  нахилився над якимось пристроєм і зосереджено ціляє паяльником у якісь там контакти. Замість відповіді з кінчика паяльника тільки тягнеться догори сива цівка диму.

          -- Це що, така у тебе мода вести розмову?                                                                    

          Він же, свиня така, сидить в брудних штанах на дивані, заліз у хату в черевиках, наніс болота та ще й знущається.

          -- Як я тільки цього не люблю, якби ти знав! – спересердя вигукує вона.

          І вже до себе, однак так само голосно додає:

          -- Могла б, то вбила б!

          Але ні від ненависті, ні від різких слів не стає легше. Навіть совок з віником стають важкими і вона кидає їх на підлогу, прямо посеред веранди, і виходить надвір. Тільки порятунку немає й тут також: їй нікуди подітися за межі цього двору. І вона чує, як щось важке і темне осідає на дні її душі.

          І тут зривається і падає із крони іще один листок.

          А ось вона вертається з роботи. В одній руці у неї сумка, в другій – квіти: учні поздоровили з Днем учителя.

          Перед двором стоїть якась іномарка, отже, в хаті знову гості. Вона заходить у веранду – точно: за столом сидить її чоловік зі своїм начальником з області. На столі пляшка дорогої горілки, на тарілках тушковане м’ясо й салат. Це означає, що сьогодні хазяїн налижуться по самі вуха. Але поки що п’ють, видно, не довго, бо лиш тільки зайшла, відразу реагують. Начальник, що сидить до входу спиною, обертається на скрип дверей і як тільки баче її, його очі масніють, і починається огидний п’яний флірт.

-- О, хазяєчка прийшла! Доброго дня, хазяєчко!

          Це п’яне створіння підводиться і, зашпортнувшись за власну ногу, похітливо лізе цілувати їй руку. Толька сидить, як істукан, а їй незручно, бо долоня широка і від роботи шорстка – такі руки не для цілування. Начальник таки примудряється чмокнути її в кисть, і вона спалахує від сорому. У неї відчуття, що зробила щось негарне. Вона не знаходить у собі сил подивитися на чоловіка, розуміє, що їй треба піти звідси, але не знає, як це зробити – стоїть, як прикута.

          А начальник липне з усіх сил.

          -- Може, ви присядете разом з нами? Я не кажу сядете – хай бог милує вас і нас. Але хазяєчка повинна з нами посидіти.

          -- Ні, ні! Ви вже самі. – нарешті здобувається на слово вона і аж тепер рушає з місця. По ходу  запитує у  чоловіка:

          -- Ти малого в мами забрав? – і сама чує, що в її голосі є якась фальш. Вона знає, що Толька ту фальш чує також.

          -- Там! – киває він рукою на зачинені двері до загальної кімнати. Голови він при цьому не підводить і на неї не дивиться. Їй стає зрозуміло,що сьогодні він точно набереться до ригачки.

          З відчуттям,що її тільки що роздягали, вона іде, по суті тікає до кімнати. Її звідси просто несе якась сила, штовхає в спину і зникає аж тоді, коли за її спиною зачиняються  двері. За інерцією вона ще проходить кілька кроків, ставить сумку на стілець, а квіти кладе на журнальний столик, і аж тепер починає роздивлятися, що ж в цій кімнаті робиться.

           А у кімнаті вся підлога встелена зіжмаканими кульками паперу,  між якими її трирічний син Вітя катає іграшкову машину. Катає з таким завзяттям, що аж заслинився.

          Якийсь час жінка лише стоїть і просто на всю цю картину дивиться. Потім вона нахиляється, піднімає одну з паперових кульок і баче перед собою аркуш з підручника математики для четвертого класу. Вона ще раз оглядається по кімнаті – паперових кульок на підлозі – як снігу.

          Господи, вона ж просила, вона ж молила не пускати дитину до її столу!

          Толька!

          Вона виривається з кімнати,  летить до чоловіка, і тиче йому до очей вирваний аркуш з підручника математики.

-- Що це таке?

           Вона ледь не зірветься від обурення, а він на неї дивиться незрозумілим поглядом, далеким, далеким!

-- Я питаю, що це таке?

-- А я звідки знаю?

          В його словах, в його очах стільки байдужості, що це не можна витримати.

          -- Я скільки раз просила не пускати Вітю самого у кімнату?

          -- А як він тільки там сидить тихо?

          -- Та сідайте коло нас, хазяєчко. Ми зараз усе виправим і все владнаєм! – нагадує про своє існування начальник і тягне до неї руку.

          Боже, як це боляче і як гидко! Кому і що тут говорити? Вона не дає начальнику до себе доторкнутися, різко розвертається і чимдуж швидше іде до виходу.

          Якраз над її головою розпростерла широкі віти груша з рясними рум’яними плодами, але їй до них абсолютно байдуже. Якби там зараз навіть злитки золота висіли, вона б їх не хотіла бачити! Вона стоїть з посірілим обличчям і відчуває, як усі образи разом підкотилися до горла важким сухим клубком, і якби зараз їй сказали, що вона помре, вона померла б без вагання.

        

                                                                        

         Листочок з груші відірвався…

         Сьогодні вона йшла з відром картоплі з льоху, та зупинилась перед сходами. Перед тим, як піднятися на три сходинки до дверей, вона мусила відпочити. Повільним кволим поглядом обвела  подвір’я. Погляд заглиблений кудись далеко в себе, він не фіксується ні на чому. Ні, вона сама цього відра не донесе. Вона попросить когось із хлопців. Вона  важко піднімається сходинами, заходить до хати і вже з порога чує у кімнаті крик.

-- Не лізь, баран! Ти чуєш?

Це кричить старший, Вітька.

Молодший щось йому скоромовкою перечить – вона не може розібрати слів.

          Заходить до кімнати і баче, як по телевізору пара десятків бугаїв ганяють за одним м’ячем. Це називається футбол, і ясно, що всі троє тут: чоловік розвалився у кріслі, розкрив рота і, п’яний, спить; старший, Вітя, лежить на дивані, заклав руки за голову і кричить на меншого, Женю, щоб не переключав канал. Женька стоїть біля телевізора, тримає в руках пульт і засипає старшого аргументами на користь переключення. В інтонаціях меншого – обурення, в інтонаціях старшого – погрози.

          Вона довго стоїть на порозі кімнати, ніким не помічена, чекає на першу-ліпшу паузу й нареші просить:

-- Хлопці!..

          Але де там вони її чують?  Вони навіть не помітили, що до кімнати зайшла мама і намагається їм щось сказати. Ось менший нарешті побачив її, і вирішує скористатися присутністю в кімнаті мами і таки  перемикає канал – там також показують футбол, тільки інший.

          Старший підхоплюється і з нецензурною лайкою накидається на меншого, видирає в нього пульт. Менший не віддає. Вони борюкаються.

          -- Хлопці! Припиніть! Чи ви подуріли? –  але голос її такий тихий, що вона сама себе ледве чує.

          Старший викручує меншому руку, забирає пульт і знову перемикає на попередній канал. Менший обзиває його дебілом. Далі вони обоє лають одне одного такими брудними словами, що слухати їх стає нестерпно. «Господи, -- думає вона, --  ніби ж то й війни на світі нема. Чого ж у цій хаті вічно якесь пекло?»

          Вона не хоче тут бути, вона не  може тут бути, вона розвертається і виходить з кімнати, іде до виходу, відчиняє хатні двері, баче перед сходами відро з картоплею, але минає його і зупиняється аж під кроною старої груші. З крони зринає іще один, останній лист і падає якраз до самих її ніг. Її коліна м’якнуть і вона тихо опускається на лавочку.

           І раптом вона відчуває, що за її спиною хтось стоїть. Ні, вона не повертає голови, та знає, хто там: жінка в білому. Спочатку їй здається, що ще дуже рано: вона  ще зовсім не готова, вона не зібрана у цю дорогу. Але жінка вже попереду, вона іде і так, ніби тягне її за собою.  Вона ж дивується незвичній  легкості свого тіла, так, ніби  якийсь ніжний, але дужий вітер підвіває  їй ноги і починає її нести до воріт слідом за жінкою у білому. І раптом у неї з’являється відчуття, що насправді вона на цьому світі  ще не жила ні дня, і що це лише зараз тільки мала б починати жити. І що нічого так вона не хоче зараз, як тільки одного: щоб та жінка обернулась!  З усіх своїх останніх сил вона чекає, що жінка та обернеться й вона у неї запитає:

          -- І це все?

                                                                                                                          2009р.

                                                            «КОЗАЦЬКА» ДОЛЯ

          Льончик сидів за великою тумбочкою в літній кухні і наминав мамин капусняк. Коліна було ніде подіти, то він звернув їх убік, скрутився в попереку і нахилився над тарілкою.

          Мама сиділа навпроти, підперши рукою голову, і зажурено милувала своє чадо. Кожна рисочка в її дитині була їй дорога. П’ять років хлопчик вчився аж у Харкові в інституті. Думала, як закінче, то піде на роботу десь ближче, хоч би у Вінницю. Але натомість його направляють кудись аж у Владивосток. А як же їй? Одну дитину має. Доки був у Харкові, то хоч іноді приїде та візьме з собою чи яєць, чи сала. Коржики йому пекла. А там, далеко так… Хто допоможе її дитині? Хто добре слово скаже? Воно ж таке ще молоде!

           --Якийсь ти в мене нещасливий, синку, -- промовила вона і її очі набрякли слізьми.

           Інший на його місці, можливо, підбадьорив би матір, але не Льончик. Він ковтав мамині жалощі разом з капусняком і заїдав хлібом.

           --Ростиш, ростиш тих дітей, плекаєш, думаєш, на старість підмога якась буде. А вони -- фіть  і розлетілись, і нема.

          Поки мама зітхала і лила сльози,  хлопчик узявся до кісточки, що варилася в капуснякові.. Він спочатку вигриз  м’ясо, потім висмоктав мозочок і став обтирати  долонею губи й підборіддя.

          Власні сльози не затулили мамі синочкової у потреби і вона запобігливо подала йому рушничка.

          --На, синку. Витрись.

          Льончик узяв рушник, обтер писок, руки, потім підвівся, випнув животик і потягнувся.

          --Ну, от! Насилу я наївся так, як треба.

          … і відригнув.

          -- Слава Богу, синку, -- благословила жаліслива мати

          Тоді Льончик  вийшов із-за тумбочки і направився до дверей. Коли проходив мимо матері, на мить призупинився і зам’явся: він відчував, що зараз мав би щось зробити, але що, допетрати не зміг. Тоді він ще раз, на цей раз роблено потягнувся і, долаючи відчуття незручності, вимовив:

          -- Ну, все. То я поїхав.

          Сказав і вийшов, ніби гнаний в спину.

           На подвір”ї вже стояв літак. Льончик сів у нього і полетів.

          …як виявилося згодом, надовше, ніж він думав.

                                                                    *

          Спочатку невлаштованість, а потім зайнятість, а потім крах держави, сімейні клопоти і безгрошів’я, й далина – все це затримало Леоніда Петровича так надовго, що й матір в Україні поховали без нього. І аж тепер, через багато років, нарешті він на батьківщині. Тут залишилась спадщина. Яка там спадщина, ради Христа? Городець двадцять соток і стара хата глиняна – воно йому потрібне? До того всього він тепер ще й іноземець! Це ж треба? На землі свого дитинства! І все ж хоча б могилку матері він мусив провідати – і ось він тут.

           Зіскочивши з підніжки автобуса, він опинився на добре знайомому перехресті. Рідна земля під ногами хвилювала душу. А ще небо. Він бачив світ і знав, що небо всюди різне. Тут воно було заволочене хмарами, а все ж рідне, те, що й у дитинстві.  Дорогою звернув на кладовище в надії, що, можливо, сам побачить могилу матері ще до того, як йому її покажуть родичі.

          Він поволі ішов стежкою, придивляючись до епітафій. Віддалік у крайньому ряду могил від рову щось ніби ворушилося. Коли пройшов ще трохи і приглянувся, то зрозумів, що то коза!

          «Ну, если есть коза, то где-то должны быть и казаки», -- скрива усміхнувся він сам до себе, зауважуючи, що тварина пасеться прямо на чиїйсь могилі.

           « И все-таки какая дичь, однако», подумав він і вирішив, що коли підійде ближче, то обов’язково нажене її.

          І тільки він порівнявся з козою, як по праву руку від нього щось зашаруділо, і з рову, що відділяв кладовище від дороги, таки вигулькнув «козак» -- добродій з повним мішком  (ну, все ясно: через дорогу – яблуневий сад). Це був доволі гарний на обличчі чоловік років сорока з чорними підковою вусами і зовсім йому не знайомий.

          «Козак» на якусь мить завмер від несподіванки, що чужинець застав у шкоді його козу, але швидко оговтався і взявся оправдовуватися.

          -- Я тут трохи загаявся, але нічого. Все одно цю могилку ніхто не доглядає, то хай хоч тваринка трошки бур’ян обшолопає.

          Він скинув з плечей лантуха і взявся наганяти козу:

          -- Ану гайда звідси! На рів пішла! На рів, рогата погань!

          Коза дурнувато підстрибнула і відбігла до рову. Тоді «козак» повернувся до лантуха з яблуками, підтягнув його до куща глоду, повалив набік і став підкочувати чимдалі під кущ. Він так заклопотано маскував свою здобич, що навіть не відчував, як йому ззаду сповзли штани і заголили сідниці, аж проділок стало видно. Леонід Петрович бридливо скривився і озаглавив цю картину політичним висновком.

          «Да, несчастна эта нэнька-Украина, -- подумав він, -- если ее дети обречены так самозабвенно воровать!»

          І Леонід Петрович пригадав пригоду на вокзалі. Коли вранці він прокинувся, то виявив, що потяг, у якому він їхав, стоїть.

          -- Где мы? – запитав сусіда, що сидів навпроти.

          -- У Жмеринці.

          Одного цього виявилось достатньо, щоб сон злетів із нього, як пушинка: це ж він майже вдома!  Леонід Петрович швиденько накинув наопашки куртку і кинувся до тамбуру -- так захотілося побачити батьківщину не через вікно, а безпосередньо.  Перед відчиненими дверима на пероні щільною купкою стояли люди.

          І не встиг він спробувати здогадатися, що то, мабуть, пасажири, як уся та юрба накинулася на нього, наче собача зграя.

          --Мущіна! Бєрітє пиріжечки! Очєнь вкусні пиріжечки! – різким глосом гукнула до нього якась жінка, лиш тільки він переступив поріг тамбура.

          І поки він у юрбі шукав її, в очі ліз уже якийсь худющий дядько.

          -- Ковбаска! Ковбаска! Домашня ковбаска! – і протягав у його бік над головами людей руку з целофановим кульком

          Під самими дверима, приперта іншими аж до вагона, стояла якась дівчинка, майже дитина.

          -- Мущіна, купітє яблучкі! – гукнула вона йому, благально зазираючи в очі і над силу підтягуючи відро з яблуками догори, щоб він бачив.

           Далі стали кричати всі разом, протягуючи кожен своє:

-- Тепленькі варенички! Купіть у дорогу варенички!

-- Сємечкі! Возьмітє сємечкі!

-- Хліб! Свіженький хліб!

-- Сігарети!

-- Рибка! Смажена рибка! Купіть смаженої рибки на сніданок!

          Усі ці люди поводилися настільки настирливо, що Леонід Петрович напочатку навіть розгубився. Та не збирався він у них нічого купляти – це по-перше! А по-друге, весь цей набрід справляв страшенно гнітюче враження:  негарна одежа, криві обличчя і ця нахабна настирливість -- здавалося, вони ладні були здерти з нього шкіру, такі були голодні або жадібні. Вони не відчепилися від нього навіть тоді, коли він перестав  дивитися їм в очі й повів поглядом над їхніми головами. Однак побачити щось під їхній супровід було просто неможливо, і Леонід Петрович змушений був повернутися назад до купе.

          Таким ось було його перше враження про батьківщину. А тут іще й оцей «козак»! І обидва ці випадки дуже тісно в’язалися докупи, бо і там, і тут земляки вражали Леоніда Петровича жахливою відсутністю власної гідності.

          «Они же теперь самостоятельные, они независимые! Хотя бы от осознания этого факта должна же быть у этих людей хоть какая-то гордость!» -- обурювався подумки Ленонід Петрович.

          Він розгорнув рукою височенні дикі квіти, що росли на могилці, де паслася коза,  прочитав напис на хресті, повернувся на стежку і пішов далі.  Це не була могила його матері.

          «Господи, -- продовжував думати він, -- этот народ веками живет на такой благодатной земле! Отчего же он вечно такой задрыпаный и несчастный?»

           В руці Леонід Петрович ніс модний кейс, стильна ще новенька шкіряночка на тугенькому животику злегка порипувапла при ході. Він енергійно підминав під ноги кладовищенську стежку, і з задоволенням відмічав, що він, слава Богу, тут не живе, отже не має ніякого відношення ні до цього прибитого народу, ні до його приниження.

         Йому тут лишилося тільки відвідати могилку матері і оформити на племінника відмову від спадщини. Грошей він з нього брати не буде – хай натомість догляне могилку.

          А ось і кладовище закінчується. І тут Леонід Петрович пригадав, що ще в автобусі його манило в туалет. А поскільки автобуси у нас такою розкішшю поки що не обладнані, то йому довелося перетерпіти, а там, як водиться, на якийсь час і забути про цю звичайну потребу тіла. А це от воно нагадало про себе знову. Можна було, звичайно, дотягнути до племінника. Але, по-перше, до нього ще далеченько, а, по-друге, якось незручно було б зустріч починати з туалету. І наш герой вирішив скористатися цвинтарним ровом.

          Він оглянувся на всі боки – ніде нікого. Поставив біля стежки кейс, акуратненько склав на нього шкірянку, відмотав «культурного» паперу і, як кажуть, згадавши золоте дитинство, розгорнув низьке гілляччя і перемахнув через зарослий кущами терену і глоду невисокий вал.

          Поскільки особливих проблем із кишківником Леонід Петрович поки що не нажив, то в рові він аж так дуже не забарився, і коли, заправлений і застібнений, він знову з’явився на валу, то йому, полегшеному, навіть світ Божий здався привітнішим і веселішим. Навіть у такий похмурий день золота осінь не шкодувала барв, що милували око: і дерева, і кущі, і квіти, і травичка біля стежки... і травичка біля стежки... і травичка біля...

          -- Эй! – раптом аж вигукнув Леонід Петрович, -- А где мои вещи?

          Цьому просто не йнялося віри, але біля стежки на травичці нічого не було; ні кейса, ані куртки!

-- Что за черт? – вилаявся наш герой, але це справі не допомогло.

           Він метнувся до воріт, що стояли зовсім поряд, оглядівся вздовж вулиці – нікого! Він назад на кладовище, став приглядатись до слідів, але трава суха  -- що тут побачиш? Тоді Леонід Петрович рвонув углиб кладовища. Він бігав між могил, зазирав за пам’ятники, за оградки, за кущі – все марно: безлюддя й тиша були скрізь.

          Може, «козак»? Перескакуючи через могилки, Леонід Петрович кинувся до «козака». Той мирно сидів навпочіпки  неподалік від замаскованого мішка і пас на рові козу.

          -- Ты никого здесь не видел?

          -- Ні!

          Та ні, це був не він. Далеко від мішка він не пішов би.

          І Леонід Петрович розповів йому про свою втрату.

          «Козак»  дивувався і обурювався.

-- От сволота! – казав він.

          А Леонід Петрович все стояв при ньому і вже не знав, куди йому іти і що робити. Стояв на колись рідній, а тепер чужій землі, окрадений, без жодних документів, без грошей. Стояв розтривожений, нещасний і розгублений. Якось треба було вибиратися з цієї халепи. Як? Іти в міліцію і заявити про пропажу? Ну, так, а далі що? Де взяти гроші на шмат хліба?

          «Придется еще воровать и продавать яблоки», -- пролетіла між інших  і така думка крізь його голову.

          І тільки він про це подумав, як щось мокре доторкнулось до його руки. Він оглянувся -- це була коза. І це ж треба так: вона лизьнула теплим язиком його долоню саме у той момент, коли йому подумалося про ті яблука! Спочатку Леонід Петрович зібрався прогнати нахабу, але рука, яка тільки що відчула теплий дотик, здається, раптом сама собою зупинилась. Розгублена душа Леоніда Петровича так, бідолашка, прагнула у ту хвилину співчуття, що він одумався і ласкаво попестив тваринці мордочку.

          -- А ото що таке? – раптом запитав «козак», який тим часом уже підвівся і вийшов на стежку. – То, випадком, не ваші речі?

         Леонід Петрович підійшов до «козака» і подивився туди, куди той показував пальцем.      Праворуч від стежки у траві під молоденьким кущиком калини мирно лежала на кейсі його чорна куртка, -- саме там, де він її і поклав.

                                                                                                                                        2011