Тривога

                                                                  Тривога

          Баба Женя – пенсіонерка. Чоловік умер, діти поодружувались і пороз’їжджались, вона в цілій хаті живе сама. Хата не надто велика, але цегляна і крепка. З хазяйства баба Женя  тримає лише маленького песика, щоб голос подавав, і десяток курочок – і все. Більше не хоче, «бо того здоров’я і так нема». Досить їй городу коло хати п’ятнадцять соток, щоб наробитися.

          Раз на місяць  баба Женя отримує шістсот тридцять гривень пенсії. Ще як тільки поштарка починає розносити гроші по її вулиці, баба Женя ледь не від ранку займає місце на лавочці коло свого паркану і чекає. І коли на другий чи там на третій день  черга доходить до неї, поштарка і собі сідає  поряд на лавочку, розкладає свої папери, відраховує потрібну суму і дає бабі розписатися навпроти свого прізвища у відомості. Уся ця процедура виконується дуже не поспіхом і супроводжується задушевною розмовою, яка розчулює бабу Женю настільки, що якусь там гривню чи навіть дві вона, як правило, залишає поштарці.

Прорив

                                                           Прорив

           Коли на початку третього курсу українського філолога Юрка Петренка поселили у кімнату №73, то там уже жили двоє його однокурсників. Правда, вони були з російського відділення, тому він їх майже не знав. По праву поселених першими вони зайняли кращі місця, ті, що біля вікна, всюди ходили разом, навіть в умивальник, разом готували їжу, а от нового свого співмешканця приймати до своєї компанії, м”яко кажучи, не поспішали.

          Юрко, зрозуміла річ, переживав цю ситуацію досить гостро і при будь-якій підходящій нагоді намагався її змінити. І все ж таки за тиждень спільного життя єдиним, що єднало його з новими сусідами, залишалася надія, що до них більше нікого не підселять і що їм пощастить до кінця курсу прожити в чотиримісній кімнаті утрьох.  

Портрет

                                          Портрет              

        Це було у п’ятницю. Із самого раночку, не встигла Світлана Степанівна зайти до свого кабінету, як слідом за нею уже зачиняли двері дві «красавіци»: одна з величезною картиною в руках, а друга з посмішкою аж до вух.

          -- Шановна Світлано Степанівно! –защебетала та, що з посмішкою, лиш тільки Світлана Степанівна до них обернулася.

          Це ж треба? Шшаноовна! Хто вам повірить, мої дорогенькі? Світлана Степанівна

Останній удар

                                                   Останній удар

          Соковитий травневий ранок у центрі українського села. Сільрада, через дорогу  клуб.

          Біля клубу в невеличкому скверику в тіні ясенів і каштанів стоїть на постаменті пам’ятник, пофарбований «сріблянкою». Він зображає солдата з похиленою головою. По обидві сторони від нього –  дві гранітні плити з іменами загиблих. Під плитами і постаментом – братська могила. Усе це огороджено стареньким, але свіжопофарбованим невисоким парканчиком. Тут лежать.

Нічого, хлопчики

                                                   Нічого, хлопчики

           Провал був абсолютно неминучим і навіть прогнозованим: публіка йшла на концерт, а ми не збирались тут нікого звеселяти. І кожен мав свої аргументи. Для публіки 9 Травня – таке ж свято, як і всі інші, -- а яке свято без гульні й розваг? А що стосується нас, акторів, то просто увесь наш військовий репертуар був закцентований на трагічних аспектах війни. І що нам залишалося? Актор – «птица подневольная»: чим його заряджають, тим він і стріляє.

          І ось ми, столичний театр-студія, вийшли на сцену районного БК. В залі підпилий і рум’яний народ регоче, лузає насіння, блукає, балакає і шумить, і гуде, хтось кричить з одного кінця залу в другий «прівєт, чуваки» -- на розвагу прийшли люди.

          А ми без усякого оголошення стали журавлиним клином, серйозні, зосереджені, і починаємо.

Кузочка

                                                             Кузочка

          Отець Віталій зайшов до сусіда у справі. Був другий день Пасхи, і він із сім’єю зібрався до батьків на Тернопільщину, то ж треба було когось попросити, щоб приглянув за песиком. Прийшов отець не сам, а з восьмилітнім сином, який ув’язався за батьком зі звичайної дитячої цікавості.

          Сусід, забачивши на своєму порозі таку поважну персону та ще й у святковий день, аж схвилювався від радості.. З дорогою душею він запросив своїх гостей до світлиці, всадовив  на дивані, підсунув до них журнального столика, поставив посередині на ньому паску і кинувся на кухню за іншими наїдками.

Журавель залишається в небі

Журавель залишається в небі

                                                                     *       

           Коли Павло, вчорашній сільський школяр, вступив до столичного вузу, він сприйняв це як річ цілком природню, таку, що належить йому по праву. І саме з цим переконанням, сповнений самоповаги й спокою, він дозволив собі навіть дещо запізнитися на перше зібрання свого курсу.  Але варто було Павлові переступити поріг потрібної йому аудиторії, як світ захитався і полетів у бездонну прірву:   аудиторія  заповнена ущерть, всі збуджені, всі зайняті своїми новими знайомствами -- і нікому, жодній живій душі нема діла до його особи. Тобто він тут виявився абсолютно нікому не потрібним і ніхто тут не збирався плескати у долоні його вступові до престижного вузу – тут всі були такі.

          Спочатку майнула обнадійлива думка, може, не туди потрапив, але її тут же довелось відкинути, бо потрапив точно. …тільки, здається, занадто пізно,  і на нього не просто уваги ніхто не звернув – в тім ніхто навіть не мав потреби.

           Це було образливо, це було принизливо, але Павло змушений був підійти до першого ряду парт і пильно видивлятися по всій аудиторії хоча б однісінького вільного для себе місцечка.

дід з-під землі

                                                                                                         

Дід   з-під землі

          Якось, ідучи походом на Пиляву, ми з школярами-козаками зупинилися на привал біля могили полковника Купченка за Шрубковим. Недовго й постояли, тільки почали збиратися в дорогу, аж дивлюсь: біля уламка хреста, обнесеного ланцюгами (це все, що залишилось від могили), стоїть дід. Досить високий, в кашкеті, в піджаку і, що цікаво: тут, у полі, -- без коси, без вил, навіть без лантуха чи рядна. З порожніми руками! Його поява стала для нас настільки несподіваною, що було враження, ніби він вродився з-під землі.

          Коли побачив, що на нього звернули увагу, підійшов до гурту, поздоровався, почав розпитувати, хто ми, звідки йдемо і куди? А коли довідався, то сказав:

vita nostra

                                                       

                                                        VITA  NOSTRA

          Шановний, якщо ви не пустий чоловік, то зупиніться коло цього двору. Гляньте, он за хвірткою стоїть під деревом жінка. Звичайно ж, у неї, як і у вас, є ім’я. Те ім’я дала їй колись мама на власний смак; і коли мама його вимовляла, то на землю спускався тихий теплий вечір, а в саду розквітала груша і пахла на всю вулицю. І жінка, тоді ще дівчинка, бігла на цей звук і на цей запах завжди з радістю, щоб потім, коли уже не стане мами, з такою ж самою радістю вертатися від світу до самої себе.

          От вона стоїть під оголеною кроною, на якій ледве тримається кілька побурілих листочків, і їй від цього так боляче, що перед очима їй починає стелитися дорога, біла, як папір, залита сонцем, наче молоком. Вона по цій дорозі їде в білій «Волзі» у фаті й весільній білосніжній сукні. Поруч – Толька, молодий, з акуратними вусиками, в лискучому костюмі з квіткою на грудях – гарний, наче лялечка.