дід з-під землі

                                                                                                         

Дід   з-під землі

          Якось, ідучи походом на Пиляву, ми з школярами-козаками зупинилися на привал біля могили полковника Купченка за Шрубковим. Недовго й постояли, тільки почали збиратися в дорогу, аж дивлюсь: біля уламка хреста, обнесеного ланцюгами (це все, що залишилось від могили), стоїть дід. Досить високий, в кашкеті, в піджаку і, що цікаво: тут, у полі, -- без коси, без вил, навіть без лантуха чи рядна. З порожніми руками! Його поява стала для нас настільки несподіваною, що було враження, ніби він вродився з-під землі.

          Коли побачив, що на нього звернули увагу, підійшов до гурту, поздоровався, почав розпитувати, хто ми, звідки йдемо і куди? А коли довідався, то сказав:

   --А я тоже історію уважаю.

         І розповів, що могила з великим кам’яним хрестом насправді стояла не тут, а он там, на схилку, де її добре було видно всім, хто їде по дорозі на Синяву. Що за совітів той хрест розбили і заволокли в байрак, а оце вже як стала Україна, то його уламок поставили тут, при польовій дорозі.

          Слухаючи його, я, було, подумав, що от зараз він зарядить тут нам серіал спогадів аж до ночі, а перед нами ж іще дорога… Але я помилився. Дід про хреста сказав, попрощався і пішов. Так, ніби прочитав мої думки. Аж трохи незручно стало. Я навіть став і провів його поглядом.

          Незважаючи на пристойний вік ( на вигляд, дідові було за сімдесят), ішов він рівно і доволі швидко. Ні, це був явно не п’яниця і, видно, чоловік не пустий. Я навіть пошкодував, що не дізнався від нього чогось іще.

          Наступного року я вів за тим самим маршрутом уже другу групу дітей. І коли ми, як і годиться козакам, з прапором  пройшли через весь Шрубків і завернули до могили Купченка, там  знову зустрілися з тим самим дідом. І точнісінько, як і минулого разу, він ніби з-під землі вигулькнув.

          На цей раз, зрозуміло, ми вже краще познайомились, завели розмову про се, про те. Між іншим я зазначив і те, що у Карпівці, через які пролягав наш маршрут, після війни заходили бандерівські загони.

          --Я це знаю,-- твердо заявив дід. – В сорок сьомому році по той бік села, як до Митковець, облава була на бандерівців. Я бачив.

          -- А розказати дітям зможете?

          -- Чого ж не зможу? Приїжджайте. Спитаєте Гриця Дядика – вам покажуть, де я живу.

          На тім тоді й розпрощались.

          І ось ми з дітьми-козаками знову в Шрубкові, але не біля могили генерального обозного війська Богдана Хмельницького, а біля воріт діда Григорія. Дід вийшов, довідався про мету нашого візиту, подумав трохи і сказав:

          -- Ну, то це треба, щоб я вам показав.

          Він вивів з двору велосипед (ми ж бо всі також були на колесах), нахилив його набік, закинув ногу і – вперед, а ми за ним вулицею донизу на околицю села. Як вийшли за село, дід зупинився.

          -- Бачите горбок? Як, з нього добре видно все навколо? То це на ньому стояв кулемет. «Максим». Довго стояв. Не один навіть місяць. Але він в той день не стріляв. Бо вони тоді сюди й не підійшли. Це було в сорок сьомому році. Десь прорвався в наші краї загін повстанської армії. Невеличкий, кілька душ. І зайшли вони ранесенько в Банашки на молочарню (Банашок зараз вже нема, а стояло це село он там). Зайшли вони попити молока і хтось їх видав.  І як тільки розвиднілось, на них почалася облава. Їх було надто мало, щоб давати бій, то вони, значить, -- в різні боки. Так була хоч якась надія, що хоч хтось спасеться. А тут, бачите, лісу нема – кругом поля. Сховатись нема де. То їх ловити було не так вже й тяжко.

          Сказавши це, дід Григорій замовк і став спускатися у видолинок.

          Від самого початку розповіді стало гірко. Зрада. Хтось видав. Хто? І так швиденько? Хто так запобігливо доніс на кількох голодних, загнаних і зморених людей? Кому вони тут могли загрожувати і чим? Хто їх міг бачити? Сторож? Доярки? Чому не співчуття, а страх збудили в комусь ці юнаки, майже підлітки? Може, тому, що їх тут просто не розуміли?

          Дід вивів нас на польову дорогу, що тягнулася вздовж давнього висохлого річища, і зупинився.

          --Оце, діти, -- старий Пилявський шлях. Он, бачите, де кущ росте, -- на те-то місце звозили тіла.. Навряд чи кому тоді вдалося утекти: облаву робили з танком, а від танка не втечеш. Один якийсь хлопчина прорвався аж он туди - го, на те - он поле. На ньому тоді росла кукурудза. Його так догнати не могли, то пальнули по ньому з танка, з гармати. А потім ще для вірності переїхали йому гусеницями через ноги.

          Коли підійшли до того поля, де росла кукурудза, він продовжив.

          -- Я на другий день там-го в долині свині пас, то прибігав сюди дивитись. Бачив, як кісточки з землі стирчали.

          Дід Григорій став на краю поля, зняв з голови кашкета і промовив тихо не то до нас, не то до себе:

          -- Ось тут погиб защітнік України.

                                                                        

          Людина є те, що вона робить. І якщо ти нині покинув своє село і взяв до рук автомата, то в твоєму житті змінилося все. Бо ти вже не жертва. І ти не чекаєш, поки вони прийдуть і заберуть у тебе все, що тільки захочуть: землю, хату, сестру, батька. І навіть якщо тобі іще немає вісімнадцяти, ти вже не є покірним і заляканим телям. І що б про тебе не брехали вороги, і яким би коротким не ставало твоє життя, ти розумієш, ти відчуваєш всім єством, що ти є творець, ти – людина. І на все небо, на весь білий світ палахкотить твоя висока мрія, і вона зветься Україна. Тебе багато хто не розуміє. Навіть серед своїх тебе багато хто боїться і має за шаленця і розбійника. Це ті, що скорились. Вони живуть за законами миру. А ти живеш за законами війни. На одній з ними землі. І ти не вибачаєш зради, тому-то ти і є страшний. Ти – повстанець. Ось зараз найбільша імперія в світі полює на тебе і в тебе дуже небагато шансів вижити. І все ж ти біжиш і не кидаєш зброї.

І ти нічого не знаєш про те, що на околиці он того села, назви якого ти також не знаєш, в кущах сидить семилітнє хлоп’ятко і все-все баче – тобі просто не до нього, бо ти щодуху рвешся до життя, а над тобою висне смерть.

                                   

                                                                  

          Дід Григорій стояв і пригадував, як танк помчав до цього поля, як зупинився, вистрілив і знов помчав, заїхав в кукурудзу, там розвернувся – і назад, аж під Золотаренки.

          -- Під Золотаренками стояли липи. На одній із них сховалась дівчина, що була у тому загоні. Її ніхто не бачив. Коли танк підійшов близько до тієї липи, його командир відкрив люка і виглянув з башти. І тоді дівчина вдарила по ньому з автомата. Не знаю, чи вона вбила його, чи поранила, тільки по ній після того пальнули з гармати, і вона впала на землю. А потім усіх убитих поскладали на підводу і повезли на Меджибіж чи, може, ще куди – не знаю. От тільки всі, хто бачив, пригадують, що всю дорогу, доки їх везли, з підводи звисала довга дівоча коса.

           Не йде з голови, навіщо вона видала себе? Її ж не бачили. Бо якби бачили, то командир ні за що не відкрив би люк. Чи, може, все-таки командир танка вмітив? А може, в неї просто здали нерви? Чи так помстилась за товаришів, яких цей танкіст усіх повбивав, чи просто спрацював рефлекс: убити ворога? Але як би там воно не було, все одно не вмалити  душевного болю. Бо як не тяжко й гірко, коли на війні гине чоловік, а коли гине жінка, а тим більше дівчина!.. Ні, так не має бути.

           Ми дуже довго йшли до тих Золотаренок, а коли дійшли, дід Григорій витягнув з кишені скибку хліба і поклав на те місце, де росла та сама липа.

          Сорок років Григорій Дядик орав ці поля. Орав і днями, і ночами. Можна сказати, з тих сорока літ він на цих полях прожив більше, ніж у себе в хаті. Бувало, що по кілька разів на рік заходив трактором на те саме поле, де бачив кістки людських ніг, що стирчали з землі в кукурудзі. По кілька разів орав, засівав, каткував, дискував, боронував землю біля тієї липи, на якій ховалась дівчина з косою, біля Пилявського шляху, куди звозили тіла убитих повстанців. Він мав можливість за ці сорок літ багато про що передумати, багато що оцінити по-своєму, а не так, як вчили в школі, як писали всі книжки й газети, як віщало радіо. От тільки повідати свої думки не можна було нікому. Лише на схилку літ наважився – своїй маленькій внучці.

          -- Якось, як пасли з нею ми товар отут, під Золотаренками, кажу до неї: «Ти тільки глянь, дитино, яка тут краса! Як звідси далеко видно!» А вона, мале, стоїть і каже: «А я знаю, як звали ту дівчину». «Як?» «Оксана.» « А звідки ти знаєш?» «Отак. Я знаю.» Ну, думаю, дитина сказала – хай воно так і буде. «Ну, якщо так, -- кажу до неї, -- то нехай місцина ця називається Оксанчин Край. Гарно буде, правда?» «Правда, дідусю.»

         

                                                                   

          Вертаючись назад, ми зупинилися на перехресті польових доріг, щоб попрощатись. Дідові Григорію було ліворуч, на Шрубків, а нам – прямо, на Требухівці.

          -- Хвалити Бога, хоч тепер можна про це людям розказувати, -- підсумовує екскурсію дід.

          -- Аби лиш було кому слухати, -- відповів я йому.—Спасибі вам. До побачення.

          --  Слава Україні! – вигукнув на прощання отаман походу шестикласник Сергійко Царук.

          -- Навіки слава! – тихо відповів нам услід дід Григорій, підніс до обличчя руку і вимокнув потрісканими пальцями непрохану сльозу.

          Коли ж, від’їхавши, я, як годиться, обернувся, на перехресті діда не було. Лише від неба  до землі й на всі боки, куди лиш сягав зір, лежав у бур’янах занедбаний Оксанчин Край.

                                                                                                                            

                                                                                                                             2009р.