Останній удар

                                                   Останній удар

          Соковитий травневий ранок у центрі українського села. Сільрада, через дорогу  клуб.

          Біля клубу в невеличкому скверику в тіні ясенів і каштанів стоїть на постаменті пам’ятник, пофарбований «сріблянкою». Він зображає солдата з похиленою головою. По обидві сторони від нього –  дві гранітні плити з іменами загиблих. Під плитами і постаментом – братська могила. Усе це огороджено стареньким, але свіжопофарбованим невисоким парканчиком. Тут лежать.

Тривога

                                                                  Тривога

          Баба Женя – пенсіонерка. Чоловік умер, діти поодружувались і пороз’їжджались, вона в цілій хаті живе сама. Хата не надто велика, але цегляна і крепка. З хазяйства баба Женя  тримає лише маленького песика, щоб голос подавав, і десяток курочок – і все. Більше не хоче, «бо того здоров’я і так нема». Досить їй городу коло хати п’ятнадцять соток, щоб наробитися.

          Раз на місяць  баба Женя отримує шістсот тридцять гривень пенсії. Ще як тільки поштарка починає розносити гроші по її вулиці, баба Женя ледь не від ранку займає місце на лавочці коло свого паркану і чекає. І коли на другий чи там на третій день  черга доходить до неї, поштарка і собі сідає  поряд на лавочку, розкладає свої папери, відраховує потрібну суму і дає бабі розписатися навпроти свого прізвища у відомості. Уся ця процедура виконується дуже не поспіхом і супроводжується задушевною розмовою, яка розчулює бабу Женю настільки, що якусь там гривню чи навіть дві вона, як правило, залишає поштарці.

Прорив

                                                           Прорив

           Коли на початку третього курсу українського філолога Юрка Петренка поселили у кімнату №73, то там уже жили двоє його однокурсників. Правда, вони були з російського відділення, тому він їх майже не знав. По праву поселених першими вони зайняли кращі місця, ті, що біля вікна, всюди ходили разом, навіть в умивальник, разом готували їжу, а от нового свого співмешканця приймати до своєї компанії, м”яко кажучи, не поспішали.

          Юрко, зрозуміла річ, переживав цю ситуацію досить гостро і при будь-якій підходящій нагоді намагався її змінити. І все ж таки за тиждень спільного життя єдиним, що єднало його з новими сусідами, залишалася надія, що до них більше нікого не підселять і що їм пощастить до кінця курсу прожити в чотиримісній кімнаті утрьох.  

Портрет

                                          Портрет              

        Це було у п’ятницю. Із самого раночку, не встигла Світлана Степанівна зайти до свого кабінету, як слідом за нею уже зачиняли двері дві «красавіци»: одна з величезною картиною в руках, а друга з посмішкою аж до вух.

          -- Шановна Світлано Степанівно! –защебетала та, що з посмішкою, лиш тільки Світлана Степанівна до них обернулася.

          Це ж треба? Шшаноовна! Хто вам повірить, мої дорогенькі? Світлана Степанівна

Останній удар

                                                   Останній удар

          Соковитий травневий ранок у центрі українського села. Сільрада, через дорогу  клуб.

          Біля клубу в невеличкому скверику в тіні ясенів і каштанів стоїть на постаменті пам’ятник, пофарбований «сріблянкою». Він зображає солдата з похиленою головою. По обидві сторони від нього –  дві гранітні плити з іменами загиблих. Під плитами і постаментом – братська могила. Усе це огороджено стареньким, але свіжопофарбованим невисоким парканчиком. Тут лежать.

Нічого, хлопчики

                                                   Нічого, хлопчики

           Провал був абсолютно неминучим і навіть прогнозованим: публіка йшла на концерт, а ми не збирались тут нікого звеселяти. І кожен мав свої аргументи. Для публіки 9 Травня – таке ж свято, як і всі інші, -- а яке свято без гульні й розваг? А що стосується нас, акторів, то просто увесь наш військовий репертуар був закцентований на трагічних аспектах війни. І що нам залишалося? Актор – «птица подневольная»: чим його заряджають, тим він і стріляє.

          І ось ми, столичний театр-студія, вийшли на сцену районного БК. В залі підпилий і рум’яний народ регоче, лузає насіння, блукає, балакає і шумить, і гуде, хтось кричить з одного кінця залу в другий «прівєт, чуваки» -- на розвагу прийшли люди.

          А ми без усякого оголошення стали журавлиним клином, серйозні, зосереджені, і починаємо.

Кузочка

                                                             Кузочка

          Отець Віталій зайшов до сусіда у справі. Був другий день Пасхи, і він із сім’єю зібрався до батьків на Тернопільщину, то ж треба було когось попросити, щоб приглянув за песиком. Прийшов отець не сам, а з восьмилітнім сином, який ув’язався за батьком зі звичайної дитячої цікавості.

          Сусід, забачивши на своєму порозі таку поважну персону та ще й у святковий день, аж схвилювався від радості.. З дорогою душею він запросив своїх гостей до світлиці, всадовив  на дивані, підсунув до них журнального столика, поставив посередині на ньому паску і кинувся на кухню за іншими наїдками.