Останній удар

                                                   Останній удар

          Соковитий травневий ранок у центрі українського села. Сільрада, через дорогу  клуб.

          Біля клубу в невеличкому скверику в тіні ясенів і каштанів стоїть на постаменті пам’ятник, пофарбований «сріблянкою». Він зображає солдата з похиленою головою. По обидві сторони від нього –  дві гранітні плити з іменами загиблих. Під плитами і постаментом – братська могила. Усе це огороджено стареньким, але свіжопофарбованим невисоким парканчиком. Тут лежать.

           Навпроти, за межами парканчика, – стоять. Сотні дві-три. Святково вдягнені, з помитими шиями.

           До задніх кутових стовпчиків огорожі прикріплено два прапори: державний (а куди дінешся?) і червоний («оце під ним же ж ми перемагали»). Підметено.

           Всередині огорожі на невеличкому майданчику перед могилою встановлено мікрофон. Біля мікрофона спиною до могили, обличчям до людей стоїть дебелий селюк. Селюкові близько п’ятдесяти, він в окулярах і сповнений провінційної поважності. Його тут називають Михайло Васильович, прізвище Тяглий, він сільський голова. Він зачитує прізвища загиблих на війні односельців.  

           Поряд з ним – голова місцевої ветеранської організації Семен Семенович Вольтов. Хоча він ростом нижчий за сільського голову, однак вигляд має дуже значущий: у нього всі груди в нагородах.                                                         

           Підсилений електроапаратурою голос Тяглого супроводжується ритмічним клацанням. Це начебто удари метронома. Їх імітує завклубом, що згорбився за пам’ятником біля підсилювача. Це клацання повинно нагадувати тим, хто його чує, про тимчасовість їхнього життя на землі.

          Всередині огорожі подалі від мікрофона стоять іще троє. Стоять, мружаться від сонця, знічені, ніби якісь загублені чи занесені сюди не з власної волі. Двоє крайніх з медалями, один, посередині, -- без.  Це, як у нас кажуть, головні винуватці свята, останні в селі з тих, що воювали, ветерани. Усі троє призовники 1944-го.

          Час від часу на мікрофон налітає порив вітру і тоді голос сільського голови переривається жахливим писком. Завклубом за пам’ятником матюкається, похапливо щось крутить на підсилювачі, а голова перечікує, щоб, коли настане тиша, продовжити читання знов.

           Крізь крони високих дерев пробиваються клапті травневого сонця і без розбору падають на пам’ятник, на плити, на людей – кому на лисину, кому на груди, а кому й на матню.

          Чим довше триває мітинг, тим вище піднімається сонце, і тим більше мружаться і тим нижче згинаються знесилені стоянням ветерани. І як тільки сільський голова закінчує список загиблих, вони без усякого попередження тихенько передислоковуються на стільці, заздалегідь поставлені для них збоку.

          А тим часом до мікрофона уже тягнеться недорослий до Тяглого Вольтов. Він за віком аж ніяк не молодший за наших ветеранів, але костюм на ньому сидить добре, начищені нагороди блищать, а в інтонаціях  відлунює сталь бойових наказів.

          Привітавши присутніх із «сокрушітєльним» розгромом німецького фашизму, він приступає до оцінки політичної ситуації і починає осудливими словами кидатися на «гарячі голови», які  зібралися порізати по живому братерські узи слов’янських  народів, що разом кували Велику Перемогу, і віддати бідну Україну американському капіталу.

           -- Вже. Завів свою шарманку, -- пробуркотів безмедальний ветеран Трохим Шинкарук.

           -- Що ти сказав? – перепитав його Митька Караульний, сусід зліва.

           -- Сказав, що можеш лягати спати, бо це буде довго.

           -- Йому можна тириндіти, -- відказав Митька по незначній паузі. – Сидів собі в заградотряді і  пострілював хлопцям у спини..

           Трохим скривився, але промовчав, бо що тут було говорити? І Вольтова, і його мову вони чули не раз, але що тут зробиш?

            Однак Митька, мабуть, уже змучився від мовчанки, тому продовжив:

            -- Тамо на горбках від Зарванців пам’ятаєш, скільки лежало, як село брали? Прямо в полотняних штанах, навіть в шинелі не були перевдягнені. То це отакі собаки їх на кулемети гнали.

            -- За родіну, -- зіронізував Трохим.

            -- А як же1 А тепер, бачиш? Вчить, як жити треба.

            -- На могилі в тих, яких вбивав, -- логічно завершив думку сусіда Трохим.

            -- Чули, що в нього жінка померла? – тим часом втрутився в розмову ще один ветеран Василь Березовський.

            -- У кого? – запитав Митька.

            -- Ну, в цього баламута. Кажуть, від побоїв.

            -- Коли?

            -- Та ще торік.

            -- Але ж якось недавно бачив, що була з ним якась.

            -- То то вже друга, на двадцять років молодша. Заради пенсії вийшла.

            -- То цю вже не б’є?

            -- Цю, мабуть, не здужає.

            -- Іще одну невинну душу на той світ спровадив, -- знову «включився» Трохим. – І ти скажи, не візьме його ніяка колька…

           Виступ Вольтова публіка перестояла мовчки, і до привітання взялася школа. Усе як завжди: діти декламували віршики, а збоку стояла вчителька і підказувала тим, хто забув.

           Коли віршики закінчилися, школярам було звелено покласти на могилу загиблих квіти. Знуджені стояти, кілька десятків душ з букетиками в руках охоче ринули до пам’ятника, енергійно чеберяючи ніжками в чистеньких штанцях і біленьких колготках.. Дехто з дітей замість могили понесли свої жмутики нарцисів і тюльпанів до ще живих ветеранів, і вийшло так, ніби то уже й їх за компанію прирівнено до «тих, що лежать»(!..)

           На закінчення урочистої частини завідувач клубом проспівав «Дєнь побєди». Співаючи, він так, сердешний, намагався випромінювати радість, аж вихав задом, ніби виступав не на могилі, а на весіллі чи в ресторані.

           Після пісні сільський голова оголосив мітинг закритим, і тимчасово присутні на цім світі перед тим, як розійтися, хто мовчки, а хто й за балачкою сяк-так перестояли гімн начебто вже своєї держави.

           Юрба заворушилася, один за одним з неї стали вилуплюватися окремі люди. Почали роззиратися, шукаючи компанію додому, й наші ветерани. Але не встигли вони й з місця зрушити, як до них підскочив сільський голова і дуже щиро, навіть наполегливо запросив на святковий тобто халявний обід.

          А в цьому випадку, відомо всім, є два залізних правила. Перше: халява завжди солодка; друге: від халяви не відмовляються.

          І ось уже Василь, Трохим і Митька заходять до шкільної їдальні. Тут вже розставлені столи, а на столах стоїть закуска і питво. Відзначивши цей факт першочергово, далі вони, як і всі люди, починають роздивлятися по сторонах і бачать те, що бачив кожен, хто хоча б раз побував у сільській українській школі епохи дикого капіталізму, – злидні.

        Як не вилизували вчора цю їдальню шкільні прибиральниці, як не стогнали і як не нарікали на начальство, яке примусило їх виконувати наднормову роботу, а ті злидні відразу ж полізуть вам в очі, лиш тільки ви піднімете їх на стіни, поклеєні шпалерами, відома річ, дешевими і навіть де-не-де віддутими. Як не метушаться, як не вищебечують коло вас моторні українські молодички, запрошуючи вас до столу, а ті самі злидні підло виглядають з-під простеньких клейонок грубелезними гулями багаторічної фарби на металевих ніжках столів часів раннього застою, кисло підморгують сірою цвіллю в кутку чи нахабно зяють незатишними щілинами розсохлих віконних рам. А, найголовніше, душать і гнітять вас низькою і обов’язково кривою стелею, -- і мимо вашої волі в душі вашій формується таке відчуття, ніби перебуваєте ви у приміщенні для тварин, незалежно від того, усвідомлюєте ви те чи ні.  До того всього запах їжі збуджує апетит, і всередині вас починає тихенько пищати жебрак, що прийшов поживитися на дурняк.

           Коли всі запрошені уже розсілись, у дверях їдальні з’являється сільський голова, а слідом за ним незмінний орденоносний супутник Вольтов. На очах у всіх вони повагом  ідуть до центру столу, де для них вже зайнято два місця. Голова ветеранської організації щось емоційно розказує своєму супутнику, при цьому картинно, наскільки може це робити літній чоловік, поводить рукою, через те нагороди на його грудях зрушуються і дзеленчать. І хоча в їдальні досить гамірно, цей дзенькіт долинає в усі її куточки, отже й до наших трьох фронтовиків також.

            Трохим не втримався, щоб не штурхнути ліктем свого сусіда Березовського Василя.           

           -- Що це ти, Василь, так мало медалей сьогодні вчепив? – запитав він, ніби то йому на докір.

           Василь напруженими смиками повернув до Трохима голову, що йому, до речі, вдалося не дуже, і, перш ніж відповісти, довгенько видивлявся на нього  бляклими очима. Так і не зрозумівши, кому насправді адресувалася Трохимова іронія,  він відрізав йому по-бойовому.

           -- А як в тебе он де жодної нема, то що?

           -- Нічого! Вольтов он, бачив, як груди обліпив? Мусі нема де висратись!

           -- Хай собі чіпляє, як йому треба.

           -- А тобі не треба?

           -- А нащо воно? Оце одну вчепив, щоб раз на рік у «совбез» поїхати, та й хватить. Нащо даром тільки дірки в жикеті бити? – примирливо відповів Василь, аж тепер зрозумівши нарешті, до кого п’ється.

           -- А я свої дітям віддав, ще як з фронту прийшов, -- підкинув свої п’ять копійок Митька, на грудях у якого висіло лише три ювілейних нагороди.            

           Тим часом сільський голова підвівся і запросив усіх налити.

           Над столом, що досі пах лише оселедцями та майонезом, потягнуло спиртним.  Тост, чарка, закуска, знову тост…  Не встигли вичерпатись запаси вінегрету й оселедців, як на столі з’явилось олів’є, опеньочки, гречана каша з котлетами, голубці... Закуска просила чарку, а чарку закуску -- кендюхи набивалися їдлом, а мізки наливалися хмелем.

           Коли народ більш-менш наситився, з-за столу вискочив завклубом (видно, за велінням сільського голови, бо по дорозі ще щось дожовував). Він обтер долонею губи, ухопив до рук баяна і з ентузіазмом розтягнув міхи. За мить у хмільному тумані  покотилися над святковим столом ще й бадьорі «Дунайскіє волни». У залі відразу знайшлися охочі до мистецтва і взялися підтягувати. Підбадьорений підтримкою публіки, працівник культури з професійною чулістю витягнув уперед нахилену набік голову і заграв «Землянку». За «Землянкою» пішла «Катюша», а далі останнє співаюче покоління перехопило ініціативу і виконало «Варенички», потім «Їхав козак містом», а трохи згодом  навіть «Там, під Львівським замком» -- що в голову влізло, те й заспівалося.

           Серед гамору розгальмованого люду трійка наших ветеранів і зовсім загубилася. По-перше, не було в дідів уже того духу, щоб співати, по-друге, оковита памороки прибила, а найгірше те, що закуска була затверда. Що не клав собі до рота Трохим, майже все воно летіло до шлунку не прожованими шматками, бо, власне, жувати його не було чим. У кишках смоктало, а з голови ніяк не виходило Василеве зауваження, чому це він, Трохим, прийшов на свято з порожніми грудьми. Так, ніби він колись ті груди прикрашав! Ото як прийшов з фронту вже аж після японської, так зняв з гімнастерки свої медалі, поклав їх у коробочку і з тих пір так ні разу ні до якої одежі й не чіпляв. Коли десь аж в шістдесятих вперше почали святкувати Дев’яте травня, дружина Ксеня дістала і «За відвагу», і «За бойові заслуги», але він тоді відмахнувся, бо фронтовиків у селі тоді було багато… Одним словом, не вчепив, а потім… Ні, це треба було хоч комусь та пояснити. Він все життя мовчав, усе життя. І в серці стільки накопилось!.. Але кому це все розкажеш?  Кому тут потрібні його спогади, його розуміння, його переживання, вважай, усе його життя?

            Якраз навпроти сиділа Ганя Климова, запрошена сюди як остарбайтер, тобто, за сучасним розумінням «пострадавша» від війни. Вона просто сяяла щастям від того, що її запросили на святковий обід. Переповнена переживанням власної значущості, вона захоплено щось торочила якійсь молодій жіночці, працівниці сільради, яка мала нещастя сісти поряд, і чемно терпіла дурні бабині теревені, при цьому, бідолашна, час від часу відвертала вбік голову через густий запах старої сечі від своєї поважної співрозмовниці.

          Надивившись на Ганю, Трохим повів поглядом по сторонах: п’яні обличчя, ніхто нікого не слухає, одне одного перекрикують, на тарілках недоїдки… -- таке все воно було якесь бідне, таке тужливе, хоч бери й кричи. І хоча на столі стояло достатньо і їдла, і питва, чогось дуже потрібного його душі, чогось дуже важливого, такого, що робило б життя повним і достатнім, усе-таки не вистачало. Так само було і торік, й позаторік, і ще позаторік… Так само лишиться й тоді, коли його не стане? І він помре в примиренні з пригніченням, нещастям й тугою на цій землі?..

           -- Митька! Чуєш, Митька? –  Трохим не витримав своїх думок і почав стукати пальцем у плече свого сусіда зліва. -- От ти мені скажи, Митька! От ти воював? – але, не маючи терпцю чекати, сам за нього й відповів, -- Воював! 

            Митька ствердно хитьнув головою, здається, задоволений уже від того, що зрозумів людську мову.

           -- І що ти завоював? –  продовжив соціальне опитування Трохим.

           -- Ге-ге! – щасливо реготнув Митька і рішуче випалив: -- Гірманію!

           Трохим подивився на нього довгим поглядом нетверезого чоловіка, сповненого риторичним скепсисом.

           -- То як же ж ти її завоював, що вона живе, а ти мучишся? – задав він наступне, на його думку, цілком логічне запитання, але Митька не зміг у своїй нетверезій голові знайти для нього ну ніякої відповіді.

           Тим часом Трохимові дуже хотілося розуміння, тому він уперто продовжував допит.

           -- От ти побідітєль, так? Ну, так чи ні? Ти мені скажи: що ти з тої побєди маєш? Що ти завоював для себе?

           Митька явно не міг уторопати, чого це від нього хочуть, тому продовжував багатозначно мовчати.

           -- Ну от, наприклад, подивись на Вольтова. Він має, -- наполягав на своєму Трохим, -- Він начіпляв собі тих бляшок – за кожну має добавку до пенсії. А ти? Що маєш ти?

            -- А ти що маєш? –  не витримав психологічного тиску Митька. – Ти що, маєш щось більше за мене?

            -- Не маю.

            -- То якого ти до мене причепився?

            -- А такого, -- продовжив розвиток думки Трохим, -- що ти з того маєш дулю!

            Митька й так уже був Трохимом заведений, а коли почув таку невтішну оцінку своєї долі в перемозі, то розсердився іще більше.

            -- Це ти маєш дулю! -- вигукнув він,  з усіх сил вирячивши очі, які чомусь весь час самі собою закривались. – Отаку-о! – і  скрутив сусіду під самого носа відому фігуру з трьох пальців.

            Трохим нетерпляче відбив його руку, вона зачепилося за щось там на столі,  від дзенькоту посуду сполошилися сусіди, почали цитькати, і в результаті старим фронтовикам бойові дії довелося згорнути.

            Зазнавши невдачі на лівому фланзі, Трохим відвернувся від агресивного Митьки в протилежний бік, в той самий, де сидів Василь, але… той спав,  клюючи лобом у тарілку. Тут також не було з ким говорити.

            Трохим зітхнув, а потім, як тільки міг, акуратно обома руками підняв Василеву голову з тарілки, і поки той, розбуджений, прокліпувався, витер долонею йому лоба. Потім дістав з кишені і протягнув йому ще й носовичка.

            -- Витрися! – турботливо промовив він, і, що не кажи, а виглядало це таки зворушливо.

            Тим часом якраз усі почали підводитися: застілля закінчилося.

            Коли Трохим виходив із їдальні, то якийсь час затримався у дверях, провів «рекогносцировку мєсності». Народ малими групами розсмоктувався по домах, а праворуч від входу під яблунею стояли Тяглий з Вольтовим – чекали, поки всі розійдуться чи що? Відзначивши це, він і собі взяв курс у напрямку до своєї хати, та раптом зупинився.

            …і розвернувся прямо на медальний блиск.

            -- Семен! – гукнув він іще на підході до мети.—Семен, а ти знаєш, що в тебе ще одного ордена нема?

            -- Якого ордена?

            -- А на морді!

            -- Що ти свистиш?.. – спробував заперечити Семен, але було пізно, бо Трохим уже стояв зовсім близько, розмахувався і від щирого серця ліпив Семенові мордача.

            Семен заточився назад, перед Трохимом враз постав Тяглий, з ним ще якісь люди. Піднявся ґвалт, Трохима відтягнули, десь прямо як вродилась тут якась машина, і ось його вже в неї пхають і кудись везуть.

            Поки їхали, Трохим  вдивлявся у свого сусіда зліва, одного з тих, що його запихали в машину. Другий сидів за кермом.

            -- Ти Володька! – не запитав, а ствердив нарешті Трохим. – землемір!

            -- Землевпорядник, -- поправив його проводжатий.

            -- А той хто? – кивнув Трохим на водія

            -- Їдьте, дядьку, тихо, не варіюйте! – відмовився від розмови конвоїр.   

            -- Це ви мене що, в ментовку везете?  -- навіть не збирався дослухатись до чужих порад Трохим.

            Але машина якраз зупинилася, Володька вийшов, відчинив перед дідом дверцята і простягнув руку до його ліктя, щоб допомогти вийти.

            -- Відійди! – вирвав ліктя з чужої руки Трохим і таки самостійно вийшов із салону.

            Коли він підвів перед собою погляд, то не без здивування відзначив, що стоїть навпроти свого двору, а від хати йому назустріч якраз іде Ксеня, його дружина. 

            Володька-землемір ще раз спробував йому допомогти, але Трохим знову не дався, і, сповнений гідності, самостійно рушив з місця. Ксеня завбачливо відчинила перед ним хвіртку, подякувала людям, що привезли чоловіка, і поспішила за ним слідом.

            Коли машина загуркотіла геть, вона не стрималась і таки запитала:

            -- Боже мій! Трохиме! Нащо ж ти так напився?

            -- А щоб тим блядям менше зосталося! – сердито вигукнув Трохим, навіть не оглядаючись і якраз заходячи в хату.

            -- Яким блядям? Чоловіче! – зі щирим нерозумінням примовляла жінка, зачиняючи за ним і за собою хатні двері. -- Де ти їх знайшов на старості років?

                                                                                                         2012р.