Прорив

                                                           Прорив

           Коли на початку третього курсу українського філолога Юрка Петренка поселили у кімнату №73, то там уже жили двоє його однокурсників. Правда, вони були з російського відділення, тому він їх майже не знав. По праву поселених першими вони зайняли кращі місця, ті, що біля вікна, всюди ходили разом, навіть в умивальник, разом готували їжу, а от нового свого співмешканця приймати до своєї компанії, м”яко кажучи, не поспішали.

          Юрко, зрозуміла річ, переживав цю ситуацію досить гостро і при будь-якій підходящій нагоді намагався її змінити. І все ж таки за тиждень спільного життя єдиним, що єднало його з новими сусідами, залишалася надія, що до них більше нікого не підселять і що їм пощастить до кінця курсу прожити в чотиримісній кімнаті утрьох.  

    

          Того вечора мізансцена в кімнати була типовою: росіяни коло вікна дружно бесідували, сміялися, жартували, а Юрко у протилежному, темнішому кінці кімнати самотньо сидів на своєму ліжку і щось записував до свого щоденника.

          «Коли думку не висловити вчасно, -- писав він, -- то щодалі вона все більше втрачає вагу, а потім в одну прекрасну мить раптом  вивітрюється з пам’яті геть, наче її й не було в тебе зовсім. І тоді ти продовжуєш стояти серед інших і почуваєшся уже не людиною, а якоюсь повітряною кулькою, наполоханою переживанням абсолютної порожнечі у своїй голові…»  

          Він зібрався продовжити думку, але не встиг, бо саме тієї миті двері їхньої кімнати розчинилися майже навстіж і в них раптом осіяла вічно скривлена пика коменданта. Це була несподіванка, але ще більшою несподіванкою було те, що показалося за нею!  Юрко аж щоденника відклав убік! Він пильно вдивлявся за спину коменданта гуртожитку і з усіх сил своїх бажав, щоб те, що він побачив, виявилось не видивом, а явою.

           Та ні, там таки справді стояв Басараб, Олег Басараб, його однокурсник! І комендант показує йому на вільне ліжко! Така яскрава усмішка долі у цій темряві – цьому відразу було навіть важко повірити. І хай там собі щось бурчать сусіди-росіяни -- те їхнє бурчання зараз видається Юркові таким недоречним, навіть нерозумним, що йому й зважати на нього ніяк. Він залишає на ліжку свого щоденника, підводиться і, ошелешений, іде назустріч Басарабу. І треба ж таке: не минає і двох хвилин, а він уже енергійно крокує поряд з ним до п’ятого гуртожитку, де все ще триває ремонт, щоб допомогти  перенести його речі.

          Для нерішучого Юрка, ще з першого курсу прибитого атмосферою страху й підозрілості в університеті, Олег Басараб – незаперечний лідер на їхньому курсі, інтелектуал, рівних якому просто не знайти. Рівновіддалений від усіх, він ні з ким не був запанібрата, але, здавалося,  нікого й не боявся. Він сміливо підходив до будь-якого гурту, вільно вступав у розмову навіть з викладачами і майже завжди умів довести своє; коли ж погоджувався з думкою опонента, то при цьому ні разу не принизився, а умів повестися з  гідністю. Два роки Юрко вчився з ним на одному курсі, але ні разу не наважився з ним навіть забалакати. І ось цей от Басараб  тепер житиме з ним у одній кімнаті!..

          У камері схову Петренко на радощах хапається за найбільшу Басарабову валізу, яка виявляється ущерть набитою книгами, і ледве її піднімає. Побачивши це, Басараб енергійно протестує: його руки злякано злітають угору, вище голови, і цей страх розчулює Юрчика. Цей недосяжний інтелектуал йому зараз  нагадує якесь молодесеньке вороненя, що тільки-но зібралося вчитися літати.

          -- Ой, та це ж важко! Я вам допоможу!

          Але Петренко затято заперечує і тягне валізу сам. Бо це треба бути не знаю ким, щоб просто так випустити фортуну, яка, вважай, сама прийшла тобі до рук. Ну й що з того, що він аж перекосився набік, що рука його витягнулась, як струна, що коліна аж бринять від напруження? Зате він тепер поруч з людиною,  рівних  якій немає на цілому українському відділенні!

          Басараб час від часу хапається Юркові допомогти, але той щиро запевняє, що йому зовсім, абсолютно не важко.. Бо хіба  може існувати щось важке для людини, коли вона в саме серце вражена дивовижним відкриттям: наскільки ж чесним і порядним має бути цей безжальний логік і полеміст, якщо перед турботою про нього він такий розгублений і беззахисний!

                                                                      *            

          Зрозумівши одного разу, що чимало людей залазять в душу лише для того, щоб потім там напаскудити, Олег Басараб узяв за правило звертатися до всіх без винятку на ви. Зробити це було не важко, бо саме в той час він уже не жив у селі, де народився і виріс, а в Києві. Спочатку це скидалося на гру, а потім перейшло у звичку і зрештою дало йому у спілкуванні саме ту перевагу, якої так прагне молода людина, -- можливість зберігати власну гідність.

          Навіть зараз, коли його вели по напівтемному лункому коридору (ні, не тюрми і навіть не казарми, а поки що лише гуртожитку), він був певен власної гідності, як і відчуття відсторонености від свого  провожатого,  коменданта цього гуртожитку. Цей схожий на бокальчик чоловічок із жіночими манерами плив попереду нього і при кожнім кроці гидкувато подригував пухкенькими сідничками, до того на обличчі мав вираз настільки зверхній, що його можна було б назвати навіть байдужим. Здавалося, якщо він ступить ще який десяток зайвих кроків у супроводі такої нецікавої йому істоти, як цей сіромаха- студент, то прямо по дорозі засне від нудьги.

          Та Олег спокійно ішов на півкроку позаду і абсолютно не дивувався цьому Гоголівському персонажу -- таких у своєму житті він уже зустрічав.

          Допливши до кімнати під номером 73, комендант недбало, лише для годиться, стукнув кулачком у двері, і тут же, навіть не чекаючи на відповідь, професійно тобто нахабно, навіть не без бридливости пхнув їх долонею.  Двері покірно розчинилися, і він прямо з порога вияснив у  присутніх мешканців, яке ліжко не зайняте.  Потім повернувся і вказав на нього Олегу.

    -- Ось ваше койко-мєсто.

                

                                                                     *                   

          У понеділок перша пара була Вишнякова. Від самої лише згадки про цього бездоганно ідейного дідка Петренка тягнуло на блювоту: треба було вже в сотий раз слухати протухлі баляндраси про партійність літератури.  Юркові було б легше вугілля довбати чи вагони розвантажувати, ніж зазнавати цих тортур. І прогуляти гада було неможливо. Бо цей порохнявий крокодил, окрім твердолобої ідейності був наділений ще й падлючою принциповістю: прогули вважав за особисту образу і не вибачав їх навіть комсомольським вожакам. Тому то Юрко, хоч і марудився на його лекціях, але, як тільки міг, удавав із себе покірного. Він слухав – ні, не слухав, він давився  тисячу раз пережованою жуйкою про «коліщатка і гвинтики» партійної роботи і час від часу гостро переживав напади подивування й жаху: це ж не просто час збігає – це його молодість, це життя його так бездарно летить у могилу. Ні, не в могилу, а в дупу і в дупу!..

          О, як правий був Басараб, коли казав, що філфак – це не храм науки, а брудна провінційна кузня ідеологічних кадрів, і що  сморід, який тут стоїть, -- це від обробки людських мізків! «У нас, шановний, тут одна надія, -- казав він, -- на самоосвіту». Он він, як завжди, на задній парті і навіть не думає слухати цього крокодила. З усієї висоти своєї людської гідності  він плював на якусь там мімікрію і натхненно конспектує «Повчання шостого патріарха Хой-Нена».

          «І як він не боїться, що вони його засічуть? -- думав Юрко, --  Вони ж такого  не пробачать ні за що. Бо якби ця країна і справді була взірцем справедливості, як свистить совєтське радіо, то хіба зараз між рядами мав би походжати цей дожилий майже до маразму старий догматик? Це місце мало б бути твоїм. Але тебе вони сюди ніколи не допустять. Ти ніколи не станеш викладачем ні у цьому, ні в іншому вузі, хоч і маєш для того глибокий, спраглий правди розум і талант полеміста. Занадто рівно ти тримаєш голову. А це для них страшно. Тому вони тебе витравлять звідси, як лютого звіра. А на місце цього архантропа, коли він піде на спочинок, поставлять іншого, точно такого самого, а то ще й дурнішого».

          Дзвінок! Нарешті! Ф-фу-у! Вишняк поніс свою чорнокостюмну фігуру до виходу, так і не зробивши зауваження Басарабові – обійшлось.

                                                                      

                                                                   *                 

          Оця Басарабова здатність зосереджуватись за будь-яких умов Петренка і вражала, і захоплювала. Ось тільки що, хвилини не минуло, як вони зайшли в аудиторію, де мали проходити комсомольські збори, а Олег уже сидів на своїй задній парті і захоплено читав недочитане в читалці.

          Юрко також прихопив із собою дещо почитати, однак спочатку йому треба було оправдатися перед старостою Олею Забій за те, що дременув, не попередивши її, сьогодні аж з двох пар. І поки він пильнував Олю, тим часом усі найкращі, тобто задні місця виявились захопленими. В результаті він очутився аж на другому ряду, що, ясне діло, робило читання на зборах аж надто проблематичним.

          А ось і куратор, Валентина Валеріївна Пишна. Вона на початку ніби то скромно присідає за парту перед Юрком, однак для всіх очевидно, що це камуфляж. Збори починаються – і вона опиняється у президії, за столом, що стоїть на подіумі, якраз під портретом «самого человечного человека». І хоча вождь світового пролетаріату усміхається з портрета ну дуже м’яко, Валентину Валеріївну, його вірну ученицю, це якось не обходить – вона, як завжди, вольова, строга і пильна.

          Як під її гострим поглядом не крутився бідний Петренко, щоб дістати з портфеля збірку Пастернака, нічого з того так і не вийшло: сидів на видноті. Довелося, бідному, змиритися зі своєю долею і хай краєм вуха, але таки слухати нікому на цім світі не потрібну доповідь комсорга  Нудьга-а-а-а...

          Розрадою йому могло б стати хіба те, що цей стан ділила з ним уся аудиторія. Праворуч дві подружки Політко і Чаус час від часу посилають ясні погляди свідомих комсомольців до президії, а тим часом швиденько і ретельно, як це уміють робити тільки дівчата, нищечком передирають чийсь конспект із політекономії. Їм добре: перед ними сидить широкоплечий Недоход, якого вони попросили не ворушитись, -- то ж він так і сидить: як перпендикуляр. На сусідній парті ліворуч тулиться четверо киянок, по черзі щось домальовують на якомусь клаптику паперу і нишком пирскають сміхом. Парторг Войнович і староста другої групи Бузиновська вдають таку серйозність, ніби сидять на партійному з’їзді, а тим часом позатуляли одне від одного схеми «морського бою» і «топлять кораблі»…

          Час від часу зиркаючи на Пишну, Петренко ясно бачив, що все це вона, звичайно, «сікла». На її вольовому обличчі застигла самовдоволена посмішка вершника, що надійно тримає свій ясир на аркані, який лише трішечки для власного відпочинку відпустила.

          Тим часом комсорг Жанночка Пилипець нарешті скінчила свою доповідь і великими очима розумної дівчинки поглянула на Валентину Валеріївну. Та схвально кивнула головою і дівчина лагідною качечкою перепливла від трибуни на стілець поряд із нею.

         -- Товариші,-- підвівся головуючий Максим  Демиденко. – Доповідь закінчена. Якщо немає запитань…

         --  Хвилиночку, Максиме! – несподівано перервала його Валентина Валеріївна. Видно було, що за час доповіді вона набралася спостережень і думок, якими не терпілось поділитися. – У мене є запитання. Правда, воно не до доповідача – воно до аудиторії.

          Куратор у потрібному місці майстерно витримала паузу і останніх три слова вимовила на півтону нижче і з незакінченою інтонацією. І треба було бачити, як народ стрепенувся і уважно застриг вухами – ряди стояли струнко і прапор майорів. Ця картина змусила Валентину Валеріївну розтягнути в посмішці губи і продовжувати уже трішечки м’якше.

         -- Хочу звернути вашу увагу, шановні товариші, на одну незначну, але, на мій погляд, суттєву обставину…

          Вона навмисно тягнула час. Вона упевнено стелила погляд над покірними головами і насолоджувалась своєю владою над юрбою.

          Але раптом погляд її зупинився, а посмішка зникла.

          Петренко відчув, що сталося щось нечуване. Він обернувся – і все зрозумів: Басараб!  Той з головою пірнув у якусь книжку, виключений з навколишнього світу абсолютно. Господи, та невже нема кому штурхнути його хоч ногою? Ні! Ніхто! Усі бояться Пишної, бояться навіть ворухнутись.

          Валентина Валеріївна  упевнено прицілилась в Олега примруженим поглядом.

         -- Комсомолець Басараб! – покликала вона тихо-тихо, майже змовницьки; і п’ятдесят пар очей вп’ялися в бідолашного Олега.

         -- Басара-аб! – гукнула вона ще раз, уже з глузливим відтінком, -- Може, ви ощасливите нас своєю увагою?

          Аж тепер, мабуть, від загальної напруженої тиші Олег відірвався від читання. Від несподіванки він розгублено метнувся поглядом по боках і це не сховалося від Пишної.

          -- Я тут! – глузливо зауважила вона, ніби  гралася з ним у жмурки, і коли він нарешті поглянув на неї, додала, -- Так, так, це я з вами балакаю, -- і знову витримала паузу, підчікуючи, поки він цілком зосередиться тільки на ній.

          «Ну, зараз відчитає!» -- подумав Петренко, але помилився, бо куратор мала дещо інші плани.

          Добившись повної уваги від Олега, вона облишила на який час його і звернулася уже до всіх.

         -- Так от, на продовження тієї розмови, яку я мала намір з вами повести, зараз студент Басараб перекаже нам усім  зміст доповіді вашого секретаря комітету комсомолу. Прошу, товаришу Басараб! Вам слово!

          Ну що тут вдієш? Тут мусиш розіграти каяття святої Магдалини – іншого виходу просто немає. Олег нехотя поволі підвівся,  від незручності крекнув, поправив рукою волосся і вже навіть склав руркою губи, як то він завше робив, коли починав говорити,  але, видно, Пишній  цього видалось замало.          

         -- До трибуни, Басараб! Прошу! –  звеліла вона різко, ніби хльоснула нагайкою.

          Ні, це було вже занадто жорстко. Всім і так було ясно, що Олег з доповіді не чув а ні слова і що йому й так непереливки. Але викликати хлопця до трибуни перед усім курсом, ще й за таку дурницю – це вже була не просто вимога покаятись, це було приниження!

          Весь курс задавлено і злякано принишк, коли Олег  почав виходити з-за парти. Раптом він зачепився за лаву і заточився, одначе жодна жива душа навіть посміхнутися не подумала. І не один тоді опустив додолу очі від того сорому, свідком якого готовився зараз стати.

          Коли Басараб  нарешті зайшов за трибуну, то вхопився обома руками за її краї, і, здається, це його підтримало. Він підвів на аудиторію свої світло-сині очі, і Юрко не побачив у них звичної Олегової цілеспрямованості і діловитості.

         -- Кхм! Товариші! Кхм! Сьогодні ми мали велике задоволення, а то, може, й щастя прослухати доповідь нашого секретаря комітету комсомолу.

          Усі, ясна річ, чекали на каяття, і те, з чого почав Олег, нібито  таким і виглядало. І лише з другої чи третьої фрази народ почав розуміти, що він зовсім не кається. Невпізнанним, задавленим голосом, раз по раз пускаючи «півні» й долаючи схвильоване дихання,  він таки взявся… «переказувати» доповідь.

         -- З цієї доповіді ми сьогодні довідалися, що увесь радянський народ, усі трудові колективи нашої великої країни нині зосереджені на виконанні доленосних рішень двадцять четвертого з’їзду  Комуністичної партії Радянського Союзу. Цей з’їзд, без перебільшення,  має епохальне значення для всієї нашої великої Батьківщини і для кожного її громадянина зокрема. Увесь радянський народ щиро вітає і одностайно схвалює його доленосні рішення, гаряче підтримує ті завдання, які поставив цей з’їзд перед усіма нами. Чому? Бо радянський народ ясно усвідомлює, що розв’язання цих завдань неухильно наближає його до заповітної мети, світлого майбутнього всього людства – комунізму.

          Початок вийшов трохи незграбним і не зовсім переконливим, але з кожною наступною фразою Басарабів голос міцнів, у ньому з’являлася енергія і впевненість. Ось минає ще якась хвилина – і перед очима однокурсників стоїть уже усім їм добре відомий Олег Басараб, який не раз і не два своїми довжелезними імпровізаціями виручав не готову до семінару групу та ще й отримував за це п’ятірки. І ніякої ролі не грало те, що він не чув доповіді комсорга, бо всім було очевидно, що він не мав жоднісінької потреби ту доповідь слухати. Бо його «доповідь», не списана з партійних брошур чи газет, була ніскілечки не гіршою за Жаннину змістом, хоча стовідсотково імпровізована, завдяки чому в даній ситуації звучала як неперевершена іронія. І ті п’ятдесят пар очей, які ще кілька хвилин тому дивилися на Басараба як на жертву, тепер ясніли від захоплення. Вони тепер бачили в ньому геройського відчайдуха, який так блискуче оправдовує і себе самого, і їх усіх у спільному невисловленому протесті проти облудності цих зборів, цього комсомолу і всього, що з ним пов’язано взагалі.

         -- У світлі мудрих і виважених рішень двадцять п’ятого з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, -- з пафосом продовжував Басараб далі, -- усе радянське студентство сповнене рішучості з честю оправдати покладені на нього сподівання. Адже кожен радянський студент знає заповіт великого Леніна: засвоїти всю суму знань, яку тільки виробило людство. Бо тільки так  можна стати справжнім комуністом.

          Слухаючи Олега, Юрко краєм ока стежив за Пишною. Вона, скоріше за все, сподівалася, що Басараба надовго не вистачить, тому й не зупинила його відразу. А потім просто прогавила той момент, коли вся аудиторія випорснула з-під її волі. І тепер вона сиділа, майже всіма забута, високо тримала голову, ніби прапор у нерівному бою, і єдиний, хто, можливо, залишався з нею, це був мудрий Ленін на портреті.

          Басараб же, покінчивши з велемовним і розлогим вступом, узявся характеризувати навчання однокурсників. Уміло оперуючи ідеологічними штампами, він робив насправді незгірший аналіз навчальної діяльності курсу і тим самим виставляв усі ці комсомольські збори тим, чим вони й були насправді,: диким безглуздям. І чим більше він говорив, тим це ставало очевиднішим.

         -- Годі! – нарешті не витримала Валентина Валеріївна і коротко лясьнула долонею по столі. – Клоунаду влаштували!

          Вона навіть підвелася, однак аудиторія перед нею сиділа вже зовсім не та, що на початку. В студентських позах, у їхніх поглядах читалась воля й непокора. І Валентина Валеріївна відчула це. Вона зрозуміла, що коли тільки дозволить вирватись своєму гніву, то це матиме зовсім не той ефект і в кращому випадку потрактується просто як істерика. Тому найбільше, на що вона спромоглася у цій ситуації, це посадити Басараба і просто дозволити продовжувати комсомольські збори, які, незаперечно, й нею самою до самої останньої миті сприймалися як абсолютно  доведена фальш.

          Коли ж усе це закінчилося, курс на диво не ринув з аудиторії бурхливим потоком. Майже в усіх раптом знайшлися якісь дрібні причини, щоб затриматися подовше, а заодно якщо не підійти, то хоча б ще раз глянути на Басараба – хто вдячно, хто здивовано, а хто й захоплено. Підсумував усю цю історію курсовий велетень і пересмішник Вовка Нестеровський. Коли проходив мимо Олега, що стояв при першому ряду і з кимось розмовляв, він похитав своєю красивою кудлатою головою і виснував:

         -- Ну, шановний, ви сьогодні й дали!

          Намірився, було, по-дружньому плеснути Олега по плечі, та з поваги стримався.

          Коли, вийшовши з аудиторії, Петренко з Басарабом проходили мимо деканату, Юрко звернув увагу, що його двері трохи прочинені, а з неширокої, як похоронна стрічка, щілини, зяє тривожна темрява.

            -- Ну, шановний, -- остеріг він товариша, -- тепер шануйтеся, бо віднині ви на прицілі.

          Але Басараб і без нього це чудово розумів.

                                                                      *                

          Хто ніколи не жив у гуртожитку, той, мабуть, думає, що у студента море часу для навчання. Але це не так, бо завжди знайдеться щось, що заважає. У кімнаті, де жили Петренко з Басарабом, такою завадою був їхній однокурсник з російського відділення Вітя Грицюта.   Зазнавши після школи життєвого гарту в радянській армії, цей чувак з’явився у студентському гуртожитку майже паталогічним ненависником тиші. Її, бідолашну, він люто давив як не магнітофонним ревом, то власним словесним поносом, а частіше обома способами зразу і то зранку до вечора, аж поки сон його не боров. Важко сказати,чим так лякала цю людину тиша. Можливо, власними думками?.. Але сьогодні Грицюта зробив «жильцам» сімдесят третьої несподіваний подарунок: він після пізнього сніданку  (була якраз неділя) кудись несподівано щез. Окрім Юрка з Олегом, у кімнаті залишився Грицютин одногрупник  Серьожа Новицький, хлопець, якого армія також не минула, однак залишила при нім його вроджену лагідність і делікатність. Усі троє сиділи на своїх ліжках, читали кожен своє, і тихі ангели пізнання захоплено пурхали  попід стелею.      

          Але у житті чомусь за доброю хвилею обов’язково йде лиха. Раптом у кімнаті пролунав якийсь гострий звук. Наступної миті усі троє дружно зрозуміли, що це хтось кинув у вікно камінчик. Хлопці здивовано перезирнулися: такого низького стилю у спілкуванні жоден із них не практикував.

         -- Може, Вітя? – висловив загальне припущення Серьожа. Він заглянув за посірілу шторину у вікно і когось, видно, вмітив, бо кивнув запитально головою.

         -- Чого треба?

          Видно, відповіді він не розібрав, бо слідом за тим відчинив вікно і висунувся аж надвір. Когось там вислухавши, він прихилив вікно,  щоб не напускати морозу, і повернувся до Басараба з очима, повними подиву:

         -- Шановний, це вас!

          Басараб нетерпляче відклав книжку набік і, незадоволено буркочучи, ринувся до вікна, щоб відіслати там того внизу куди подалі. Однак коли й він побачив прибульця, то гукнув зачекати, одягнувся і, нікому нічого не пояснюючи, махнув із кімнати. А вже за кілька хвилин він повернувся, але не сам. Слідом за собою він приволік персону, яка самою своєю присутністю кинула Петренка у страх. Це був Тарас Кушнір, вигнаний ще з першого курсу за націоналізм.  

          Кушнір м”явся тепер біля дверей у його кімнаті і так само, як і два роки тому, без кінця сьорбав носом. Це сьорбання  було Юркові впам’ятку, бо Кушнір, коли вчилися разом, не раз висів у нього над головою і злісно шипів  про уярмлену комуняками Україну. Питомий радянський хлопець Юрко, далекий від усякого дисиденства, аж ціпенів, сердега, від жаху, що його з цим Кушнірем засіче КГБ, однак відчепитися від нього не смів. Від безсилля він злився на свого нашіптувача, і злісно  дивувався, про яку взагалі Україну може балакати людина, якщо у неї в носі стільки шмаркотиння?

          І ось Басараб  приволік сюди цього чорного фанатика, ніби не розумів, що після його виступу на комсомольських зборах не з націоналістами треба водитися, а на кожному кроці демонструвати свою радянськість.  

          Без зайвого ентузіазму Петренко  підійшов до Кушніра і в”яло привітався з ним за руку. Тарасів потиск також був далеким від дружнього. Між іншим Юрчик зауважив, що його пальці були холодні, як лід. Як на пізню осінь, він взагалі був одягнений, м’яко кажучи, досить екстравагантно:  самий лише короткуватий костюмчик (до речі, той самий, що й на першому курсі), а під костюмчиком – тонюсінька літня сорочечка, прилипла до кістлявих грудей і відчайдушно застібнута аж на самий верхній гудзик. Від нього люто віяло якоюсь дикою  недоглянутістю і незатишком. Як приблудле цуценя, він узявся всюди волочитися за Басарабом,куди б той не пішов: на кухню з чайником чи в коридор з цигаркою.  

           Петренко був настільки настрашений і роздратований цим візитом, що до нього навіть не зразу дійшло, наскільки ж змерзла ця людина. І лише згодом, таки нарешті зрозумівши стан Кушніра, він, щоб оправдатися у власних очах, і собі підключився до обігріву нежданого гостя. В результаті  вийшло вже не просто чаювання, як планував Олег, а ціла студентська трапеза з вермішеллю, кабачковою ікрою, часником і хлібом.

          Коли усі присутні зібралися за столом, Кушнір щось пробуркотів собі під ніс і витягнув зі свого портфеля пляшку «Білого міцного». Цим він немало здивував Петренка, в уяві якого досі поєднувався винятково з Україною. Однак Новицький з Басарабом до пляшки поставилися аж ніяк не вороже, то ж Юркові нічого не лишалося, як скромно промовчати. І все ж тривожно чекати неприємної розмови він  не перестав. Навпаки, він   остерігався, що «уярмлена Україна» разом з «Білим міцним» можуть сьогоднішнього вечора стати доволі крутим і не менш небезпечним коктейлем.

          Але раптом розчинилися двері, і сповнена ентузіазму Грицютина фізіономія  осяяла найтемніші закутки кімнати.

    --Чуваки! Там бокс внизу так кльовенько іде!

          О, як це було доречно! Ще ніколи  Петренко так не радів присутності у кімнаті Грицюти. Він розумів, що якщо в кімнаті є Вітя, то тут ніяких не те,  що дисидентських, а взагалі серйозних розмов не може бути в принципі.

          А от те, що вони сіли вечеряти без нього, виглядало не зовсім етичним. Саме через те від самого початку Вітя виявився в центрі загальної уваги. Юрко, пересівши на ліжко, запропонував йому свого стільця, Басараб узявся витирати для нього ще одну склянку, а Серьожа Новицький  навіть вибачився.

          -- Вибач, Вітя. Сіли без тебе. Ми не знали, де ти.

          -- В ленкімнаті! Кажу, блін! Чемпіонат світу з боксу! Не відірвешся! Я вам кажу, чуваки! Там один чувак молодого так прирубав – з копит!

          Однак тема боксу на той час виявилась настільки чужою решті присутніх, що й друга Грицютина тирада якось глухо потонула в спільному мовчанні. Вітя все зрозумів і швидко зробив правильні висновки. Взявши до рук наповнену склянку з вином, він бадьоро звернувся до шановної компанії:

    -- За что, с позволения, пьем-с, господа?

          Але й на цей раз «господа» вдали, що аж надто перейняті споживанням їжі і  нічого йому не відповіли, незважаючи навіть на те, що він так заклично заглядав кожному в обличчя.  Бідолашний Грицюта і гадки не мав, наскільки недоречно звучав білогвардійський стиль у присутності їхнього гостя. Здавалося, ще якась мить – і важка незручна мовчанка проковтне всю трапезу цілком. Та на виручку прийшов Серьожа.

          -- Ну, як за що? Вітя! Хіба у нас нема приводу? Ось, наприклад, ти незабаром одружуєшся…

           Сказавши це, Новицький коротко глянув на Юрка й Олега, чи то вибачаючись, чи то питаючи схвалення.

    -- Да-с! Женюсь! – із самозадоволенням паяца підтвердив Вітя.

    -- Тогда за тебя, Витя! За здоровье будущего молодожона!

          Серьожа ще раз глянув на своїх співмешканців і, здається, тільки зараз зрозумів, що своїм тостом по суті підняв  Вітю на глум. Та, на його щастя, Вітя цього навіть не помітив. Цей двадцятитрирічний  юнак щиро насолоджувався життям, яке надавало йому таку прекрасну можливість – висловлюватись. Він залпом вихилив вино,  напхав повен рот вермішелі і, щасливий, узявся без угаву коментувати «самое дорогое, что есть у человека», тобто життя  в усіх його проявах. Те ж, наскільки прихильно сприймали його  мудрість інші члени компанії, його турбувало дуже мало. Точніше, він дотримувався принципу: не заперечують, отже згодні. То ж під Вітіні теревені й минув майже весь обід. Під кінець він знову повернувся до теми свого одруження.

          -- Оце, чуваки, сиджу собі і думаю… -- вермішель у роті дуже заважала говорити, однак Вітя мужньо долав цю несприятливу обставину, -- Думаю, як оженюся, то  чи зразу дати жінці піздюлєй, чи потім?

          Поза всяким сумнівом, Вітя вважав, що сказав дуже дотепну річ, бо тут же сам-таки почав гигикати. Однак навіть його натужне гигикання виявилось холостими обертами стартера: двигун вперто не заводився, тобто публіка вкотре не оцінила гумору і дружно промовчала. Лише сердешний Новицький, раз уже взявся співчувати товаришеві, то мусив дотягувати лямку до кінця.

          -- Ну що ти, Вітя? Хіба ж можна жінку бити? – заперечив він тоном виховательки дитячого садочка.

          -- А щоб поважала! – безапеляційно заргументував Грицюта власне рішення і щосили весело витріщився, сподіваючись, що хоча б цей гумор публіка належно оцінить.

          Однак «народ безмолствовал», зосереджено жував і продовжував ховати від сорому за нього очі.

          І тут cерйозність сотрапезників нарешті пройняла Грицютин мозок до самого дна: його викинуло з гумору,  він прожував, ковтнув і вперше з порожнім ротом довірливо і дуже серйозно промовив:

          -- А вот фамилию, чуваки, я точно поменяю. На ее, на жинчыну.

          Потім на мить задумався і додав:

    -- Может, детям с фамилией Писарев легче будет?

          Ця несподівана сповідь так очевидно засвідчила його національну неповноцінність, що Петренко аж закляк від страху. «Ну, все пропало, -- подумав він, -- Кушнір якраз під хмелем. Зараз він включиться і…»

          Однак Тарас лише з-під лоба блимнув на Вітю темними, як ніч, очима, а звуку не подав.  Невже змінив свої погляди? Чи став обережнішим? Ні, тут інше: мабуть, він просто прийшов проситися на ніч. Тим часом  загальне мовчання із просто незручного поволі перетворювалось на гнітюче. І тоді Юрко, щоб уже більше не випробовувати долю, першим підвівся з-за столу.           

          Дуже швидко його приклад наслідували інші, обід закінчився  і всі  розповзлися по кутках. Петренко вчепився до Блеза Сандрара, Кушнір повис над Басарабом, а Грицюта прилип до Новицького. І музика, музика загриміла на всю кімнату – на цей раз «Юрай хіп».

                                                                      *                 

          Після підселення Басараба в розпорядку дня Петренка дещо змінилося. Тепер по закінченні занять він рідко повертався відразу до гуртожитку, зате значно частіше опинявся разом зі своїм новим товаришем у бібліотеці. Ось і сьогодні наприкінці третьої пари він вирішив звірити плани, тому черкнув Олегові коротку записку: «В читалку?»      Олег, прочитавши запитання, замість ствердного кивка у відповідь підсунув клаптик паперу ближче під руку і став щось писати. Отже читалка сьогодні пролітала – залишалося тільки вияснити, чому?

          «Навряд. Сьогодні в мене зустріч з Кушнірем», -- прочитав Юрко карлючисту відповідь, і саме прізвище Кушнір подіяло на нього, як удар струму. Боже, та що ж він до нього причепився? Його треба було відшивати і то негайно. Але Басараб через свою порядність ні за що собі цього не дозволить. А той почув, собака, чисту душу і прилип, як...

          Юрко спересердя розгладив ребром долоні папірця і рішуче дописав під карлюками Олега: «Може, є сенс у тому, щоб мені піти разом з вами?»

          Басараб відповів: «Дякую, думаю, не варто».

          З цієї короткої відповіді було очевидно, що Олег чудово розумів усе: і міру власного ризику, і дружній порив товариша.

          Що ж, хай так. Може воно й краще, що самому не доведеться світитися в сумнівній компанії, вирішив Петренко. Принаймні, він свій дружній обов’язок виконав до кінця...

          Однак коли пара закінчилася, Басараб підійшов і без усяких преамбул коротко продовжив почате в записках спілкування:

-- А зрештою, ваша справа. Робіть, як вважаєте за потрібне.

          Це означало, що на зустріч вони таки ідуть разом.

           Якби ж хто тільки знав, якою важкою була для Юрка ця дорога! Лиш тільки вони вийшли з жовтого корпусу, як він тут же почав відставати. Він весь час ішов так, ніби дорогою мусив розтягувати якийсь невидимий еспандер, зачеплений однією ручкою за жовтий корпус, а іншою приклеєний йому до лопаток. Дорогою він тривожно ковзав поглядом по боках, де на лавочках, незважаючи на собачий холод, все-таки сиділи люди, і все намагався вгадати, хто з-поміж них «сексоти». Йому здавалося, за ними обов’язково мають стежити.

           Майнула була слабка надія, може, ще Кушнір не з’явиться, але де там? Он стовбичить біля пам’ятника, ще й на самому видному місці, довготелесе опудало! Всі ліхтарі на ньому!

          Підійшли, привітались за руку і зупинились. І раптом виявилося, що ніхто не знає, як почати розмову. Так і стояли мовчки, аж поки це не почало скидатись на ідіотизм.

          Вихід із незручної ситуації знайшов Олег.

          -- Шановне товариство, -- церемонно звернувся він, наче на урочистому рауті, -- дозвольте вам запропонувати прогулянку парком.

          Він показав рукою, в яку сторону «запрошує», рушив сам, а решта компанії покірно приєдналась. Усі троє мовчки оминули пам’ятник і направились до алеї в глибині парку. Тут на лавочках ніхто не сидів і, здається, ліхтарів було менше.

           Юрко не сумнівався, що ініціатором цієї зустрічі був Кушнір, отже, слово було за ним. Однак той чомусь розмову не розпочинав – скоріше за все, не сподівався, що Басараб прийде не сам. Хотів поспілкуватися наодинці? Обійдеться!

          -- Сьогодні вдень у цьому парку, -- раптом розпочав Тарас, ніби у відповідь на Юркові думки, -- вихователька вела дітей з дитячого садочка. Один хлопчик торкнув другого і показує пальчиком на дерево: «Дивись, Владик, он білочка!» Тут вихователька до нього як скочить: «Чтоб я ат тібя больше нє слишала етай рєчі! Понял? Нікагда!»

          «Ось вона, розпочинається, антирадянщина!» -- зі страхом подумав Юрко і оглянувся.

          Однак Басараб, на його подив, відреагував на репліку Кушніра абсолютно спокійно.

    -- Важко повірити, що ви промовчали, -- з долею гумору зазначив він.

          -- Я то їй сказав, хто вона така. Так, звичайно, щоб діти не чули. Тільки що з того? Хіба вона одна? Пару днів тому підходжу до каси, прошу: «Дайте мені квиток до Яготина», а мені відповідають: «Гаварітє на нармальном язикє». То що це таке?  У Києві вже слова українського не вимовиш, щоб на тебе не оглянулися, ніби ти утік із зоопарку. Школи зросійщені, вузи зросійщені, транспорт, вивіски – все по-російськи! Це у цієї сволоти називається «дружба народів»!

          «Ну, правда, все правда, -- гарячково думав Петренко, -- тільки що ж тут такого? Ну відімре українська – буде російська. Яка різниця, яка мова? І звідки тільки в нього тієї ненависті, тієї злості на дружбу народів? І як про таке взагалі можна вголос говорити?»

          -- Шановний, ваші спостереження цілком правдиві, -- відповів Олег, ані трохи не перейнявшись обуренням Тараса, -- але річ не в тім, не в аналізі ситуації. Що далі? – ось питання питань. Що має слідувати за вашим обуренням і за вашим гнівом?

          -- Треба ворушитися! Треба будити народ!

          -- Пригадую. Ви маєте в цьому досвід. Ви надрукували два невинних віршики у факультетській стінгазеті. І який результат? Гадаєте, ви залишилися у пам’яті своїх колишніх однокурсників борцем? Прошу вибачення за риторичне запитання.

          Петренко був просто вражений тим, наскільки впевнено і спокійно поводиться  Басараб. Тепер він ясно бачив, що Олег і справді не мав ні найменшої потреби в його допомозі. Тарас же продовжував клекотіти гнівом.

-- Раби і бидло! У них земля горить під ногами, а вони сплять!

           -- Не перетворюйтесь на ксенофоба, шановний, -- з гіркотою в голосі зазначив Олег, який, схоже було, добре обдумав тему розмови. – Ви самі чудово знаєте, що жити в суспільстві і бути вільним від нього не можливо. Тут проти Маркса не попреш. Які ви можете мати претензії до своїх сучасників? Вони – продукт своєї епохи. Ви хочете їм довести, що брак свободи, справедливості чи національної гідності їм чимось загрожує? Високі ідеали, шановний, -- це для невеличкої купки романтиків, інтелігентів. А для маси чи народу, якщо хочете, єдиний чогось вартий аргумент – це буханець хліба на столі. А якщо народу покладуть до хліба ще й шмат сала чи ковбаси, то цей народ прийме будь-яку мову і будь-яку владу, хоч би й фашистську.

          Юркові у цих словах особливо сподобалося посилання на Маркса. Якщо цю розмову й підслуховують, думав він, то хай знають наше ставлення до класиків. Правда, про фашистську владу Олегові краще було б не згадувати…

          -- Ви мені вибачте, шановний, -- не здавався Кушнір, але тепер в Україні філософськими розмислами справі не зарадиш. Якщо ми дозволимо собі відсидітись мовчки іще років з двадцять, то все, пропала Україна! Не стане її. Розумієте?

          Ні, Петренко просто не міг такого чути! Він і не хотів такого чути! Через те він навіть відставав від своїх супутників. Він час від часу крадькома оглядався, але позаду нікого не було. По боках темної алеї нишком поприсідали розложисті чорні кущі, за ними тихо стояли високі колони дерев з голими кронами наверху, і де гарантія, що навіть тут не поначіплювано «жучків»? А Тарасова ненависть була такою пекучою, що здавалося, ніби вона пропалювала наскрізь весь цей парк, всю ніч і видавала їх з головою.

          -- А нам тоді що? – клекотів Тарас. – Жити на колінах із довічною ганьбою, що не вистачило мужності? Що не змогли промовити трьох слів: «Ми також люди»? Просто, знаєте, є такі часи, коли ходити бараном у стаді і мекати, як усі, -- це злочин.

-- Баран у стаді – не як усі. Він – началник!

          Басараб так і сказав, з грузинським акцентом: «началник»,  ще й при цьому мавпувато підніс палець догори. Було очевидно, що Тарасові аргументи його не зачепили і що він хотів би змінити тему розмови. Кушнір, здається, також це зрозумів, бо на якийсь час і собі замовк. І тоді стало чути, як за межами парку натужно реве, скрегоче і вищить велетенське місто. Це була така могутня і безжальна  махина, яка чавила все на своєму шляху. І що могла, що значила одна дрібнесенька людина на її шляху?

-- Метелики! – прокоментував Олег так, ніби сам до себе. – Нічні метелики.

          І раптом Кушнір сказав таке, від чого в Петренка аж ноги підкосилися:

          -- У сімдесят другому вчинили страшенний розгром, кинули до в’язниці десятки людей. Позамітали всіх:  Чорновола, Стуса, Хмару…

          Юрчик уперше в житті чув імена українських дисидентів і вже тільки від цього просто ціпенів від жаху. Його аж подив брав, як людина, яка знає такі речі, ще й досі ходить на волі? А що, як цього Кушніра гебешники тримають за живця?

          І тут, ніби підслухавши Юркові думки, Олег зазначив:

          -- До речі, шановний! Ви впевнені, що нас зараз ніхто не слухає?

          Від несподіванки Тарас аж зупинився, так, ніби його хтось іззаду вхопив за лікоть. В результаті він опинився поряд з Юрком і тривожно глянув скоса на нього. Погляд його був якийсь такий сторожкий і водночас осудливий, що Юрка аж морозом пройняло.

          -- А хіба в цій країні можна бути в чомусь чи в комусь упевненим? – глухо відказав він. – Органи сексотів навербували стільки, що іноді поговориш ніби то з другом і не знаєш, коли він піде здавати тебе товаріщу майору: завтра вранці чи ще сьогодні ввечері?

          Та ні, Петренко не був, не був стукачем! Але від погляду й від слів Тараса у ньому раптом щось обірвалось, щось прорвалось, і він (о жах!), він відчув себе зрадником. Ні, ні, він не видав, нікого не видав, але міг видати, і він сам це відчув. І хоч кричи, хоч плач, а не було у нього аргументів на свій захист. І він став. Він зупинився, бо якби зробив хоч крок, то, мабуть, просто звалився б з ніг.

          Тим часом вони знаходилися уже при самому виході з парку. Розмова на тому й урвалася, а вся їхня трійка виявилася на той момент розсіяною вздовж по алеї, розбитою на окремі одиниці. І у такій от німій сцені усі троє зупинилися,  стояли і мовчали.  І так само, як і на початку розмови, першим знайшовся Басараб. Він повернувся до Кушніра і, ніби підсумовуючи їхній променад,  коротко і чітко відрубав:

          -- Ну, шановний, вам, здається, туди? – Олег показав у напрямку площі Льва Толстого, -- А мені – туди! – і показав у зворотній бік, до Володимирської. – На все добре.

           І,  не чекаючи ані миті, рішуче рвонув нагору. Кушнірові ж нічого не лишилося, як сьорбнути носом і повернути донизу.

           На той момент обом було не до Петренка, і він лишився при виході з парку перед пивним автоматом сам, як руський витязь перед каменем на роздоріжжі. Він стояв і знав, що куди б він зараз не повернув, хоч би навіть і вернувся назад, --  просвітку для себе не знайде ніде. Бо правильно сказав Карл Маркс, що жити у суспільстві і бути вільним від нього неможливо.

          І раптом – Господи! Звідки?..  Так, ніби з неба зірвалась ця пісня! Це була воля! Це була радість! Це було щастя! Розкутість – неймовірна! «Абба»! Вона пронеслася над його головою разом з гуртом  молодих людей з транзистором чи то магнітофоном, і розчинилася у гуркоті міста. А він лишився у цьому світі, наче у в’язниці.

          І Юрчик зрозумів! Він зрозумів, чому у цій країні ніхто такої пісні не напише і так не заспіває. Бо щоб це зробити, то  спочатку треба бути вільним.

                                                                          *                    

          Як не відштовхував від себе Кушнірів фанатизм, однак не визнати за Тарасом справедливості було просто неможливо. Отже, є два шляхи: перший – підпілля, другий – перетерпіти лиху годину мовчки. Перший – абсолютне безглуздя, бо загримишш у табори, навіть не встигнувши нічого до пуття зробити. Другий через невизначену тривалість загрожує конформізмом, а отже й деградацією. Таким чином, у цій країні ти або в’язень, або скотина. І третього, як кажуть, не дано.  Життя ж тим часом не чекає, воно минає, -- і ти мусиш шукати вихід, а виходу...

          Ось ти заходишш  до гуртожитку. Цей тип житла для тебе не новий. Відколи із села, вже п’ятий рік живеш спочатку в робітничому, тепер в студентському. О, ти прекрасно знаєш, що таке гуртожиток. Це універсальний зразок, це символ людської тимчасовості на Землі. Ти б радий не приходити сюди, але куди приходити? Куди подітися тобі у цій величезній країні, якщо на кожному квадратному сантиметрі її території ти почуваєшся просто чужим?

          Ти тягнеш на себе одні важенні двері, заходиш в тамбур, потім плечем штовхаєш інші і робиш крок, можливо, другий -- і за твоєю спиною лунає страшенне гупання. Це сигнал вахтерші. Вона негайно прилипає до тебе кислим недовірливим поглядом і обмацує тебе з голови до ніг: чи свій? Це значить те, що ти вже під контролем, і за найменшої підозри цей сторожовий пес Системи може тебе зупинити. Вона колотиме тебе підозрілим поглядом, а ти доводитимеш їй, начебто ти й справді їхній, і тобі самому буде гидко від цієї процедури.

          Сьогодні тобі пощастило: тебе визнали за свого і не зупинили біля вахтерської кліті.  Ти потрапляєш у коридор, де стіни майже в ріст людини пофарбовані, і якого б кольору вони не були, вони чомусь обов’язково справляють враження брудних. Може, через те, що в коридорі ніколи не буває досить світла? Прочовгані сходи, облуплені металеві перила, ті самі сутінки, заховані в  усіх предметах і запах, запах тимчасовості.... Ось ручка у дверях твоєї кімнати. Вона перекосилася й обвисла, але нікому навіть в голову не прийде, що її треба було б відремонтувати. Бо всі, хто звично смикає її сюди-туди, -- то все тимчасові тут люди і їм просто не до неї. Бо цей світ – не їхній. І не твій. Як і саме життя. Але кому ж тоді належить життя цих людей і твоє також? Порожнечі? Небуттю? Якійсь чорній дірі?

          Ти ще тільки підходив до цих дверей, а вже чув, як звідти « раздавался топор дровосека» -- це у декого тут називається музика. Лиш тільки ти заходиш до кімнати, перед твоїми очима знову типова картина: Новицький сидить на ліжку, ремонтує капця, а над ним по-лакейськи гнеться Грицюта і під рев магнітофона (ти вже знаєш, що це АС/DС) зливає йому на голову свої словесні помиї. Вітя шкіриться, вихає задом, і Новицький терпить це убожество, бо дітись йому просто нікуди. Ця гнітюча картина називається «Охотники на привале». А де ж третій? За Рєпінським сюжетом має бути троє. Та ось він, у протилежному кутку кімнати, Петренко. Він, «замучен тяжолой неволей», видовбує, сердега, «разумное, доброе, вечное» з томика Шекспіра. Під метал! Можливо, в цій картині мало інтелекту? Зате  «там русский дух, там Русью пахнет».

          Ти робиш вигляд, що вітаєшся. Ти кидаєш портфель на ліжко і виходиш геть, бо просто несила бачити усе це. І все одно ти не встигаєш вийти вчасно, бо в самих дверях тебе наздоганяє і шмагає по мізках  своєю бидлячістю буденна Грицютина фраза: «А как  вы относитесь насчет того обстоятельства, чтобы пожрать, шеф?»

          Це так, значить, тут зростає радянська інтелігенція, тобто гартується дух і гостриться інтелект. Нестерпно! Ти ідеш до причілкового вікна, закурюєш, затягуєшся якнайглибше і тісно обхоплюєш себе руками, так, ніби намагаєшся заховати від усього цього убожества свою душу. За вікном ніч. Світло з вікон гуртожитку, що навпроти, вихоплює фрагмент безлистої тополі, і ти з подивом відмічаєш, яке це оспіване в поезії дерево насправді шкарубке, суковате і грубе. .        

           Ось у прохід між гуртожитками завернув якийсь п’яний (мабуть, з гуртожитку будівельників, що стоїть поруч), і ти наперед здогадуєшся, що він зараз зробить. Так і є: Його  Величність робітничий клас подлубалися у ширінці, вигнулися і пускають струмінь на стовбур. Скоріше за все, іншим разом  ти сприйняв би це як невинну данину природі, але сьогодні ти бачиш далі й глибше. Сьогодні для тебе цей homo sapiens є взірцем людини нового типу, викуваної в горнилі Великої Революції, гегемоном, будівником  світлого майбутнього, який саме ось таким от чином демонструє своє ставлення не тільки до тополі, а й до всього світу. І саме таким на догоду поставлено все в цій країні: від естрадної пісеньки до атомної бомби. І все влаштовано таким чином, що й ти також своїм інтелектом зобов’язаний обслуговувати це бидло. А не хочеш, то й не треба – іди кочегаром чи двірником. Безробіття у нас немає. Розуміти це боляче, і ти розвертаєшся, як та хатинка, «до лісу задом». Ти стоїш і куриш,  і знаєш наперед, що зараз буде. Зараз розчиняться двері твоєї кімнати і з неї магнітофонний рев вичавить на коридор зачумленого Петренка. Він втягне свою голову з кучерявим чубчиком у плечі і щосили вибалушить очі. Так він тобі покаже, що в цій кімнаті просто неможливо ні сприймати щось, ні думати.

          Ось він іде до тебе (вказівний пальчик заклав у томику Шекспіра), тихенький, ненав’язливий. Він зараз свято вірить, що у житті йому колись і справді знадобиться той Шекспір. Агов, прокинься, друже, подивись навколо! І ти побачиш, скільки таких ось беззахисних з тендітною душею хлопчиків перемолола ця п’яна радянська дійсність. Де вони зараз, усі ці тихі, нерішучі мрійники? Десь товчуться на відрізку між сараєм і городом, таскають гної, перегиркуються з опасистими молодицями, обсаджені дітьми, забиті клопотами і пригнічені хворостями. А той їхній пальчик, що раніше так уперто закладався у Шекспіра чи там Сервантеса, тепер згрубів і ледве гнеться, потріскався, і в тріщини уїлася земля…

          -- Це неможливо! – на підході Юрко аж головою крутить, -- Четвертий раз починаю читати восьмий сонет і не можу зосередитись. Дебілізм!

          Ти розумієш, що ця скарга розрахована на твоє співчуття, але зараз тобі принизливо бути об’єктом навіть такого невинного маніпулювання.

          -- Добродію, -- зітхаєш ти, -- не нарікайте марно на людей. Як там писав один письменник? Коні не винні. Навідміну від вас наші співмешканці знають ціну своєму фізичному здоров’ю і не марнують його на пусту книжкову мудрість.

          Петренко похнюпився і мовчить. Це образа. Ти це бачиш і вибачливо обіймаєш його за плечі.

          -- Бачите, добродію, навідміну від нас наші сусіди цілком свідомі того, що по закінченні навчання пошлють їх у забите село Ціпки або Бібки і що там фізичне здоров’я знадобиться їм значно більше, ніж усі сонети Шекспіра з його трагедіями і комедіями разом.

          -- Шановний, навіщо ви говорите, аби говорити? Якщо пізнання – це вже така пуста справа, то скажіть, що ми з вами тут зараз робимо і чому ми не з лопатами коло бетономішалки чи не з бучками коло корів?

          Ні, цей хлопчик таки справді образився. Ти ще раз, уже тісніше, обіймаєш його за плечі і примирливо цитуєш Ломоносова:

          -- «Надежды юношей питают, отраду старым подают…»

          -- Знаю, знаю, -- з серцем перебиває  Петренко, -- «в счастливой жизни украшают, в несчастной жизни берегут». Тільки, до речі, не «надежды», а «науки».

           -- Яка різниця, шановний? Немає нічого нового під сонцем. Нема і не буде. Ви що, гадаєте, що до вас не було спроб поліпшити цей світ? Що, не було Будди, Сократа, Лао-цзи? Не було Христа чи Мухаммеда? І що можете до їхніх слів додати ви?

          Здається, аж тепер Петренко розуміє, що ніхто його тут не збирався ображати. Він заспокоюється, сидить якийсь час мовчки поряд на підвіконні, а потім промовляє раптом те, чого ти від нього ніколи не чекав, і потрапляє в саму десятку.

          -- Не знаю, можливо, я й не додав би нічого нового. Тільки, знаєте, чомусь дуже гірко. Гірко, що ось дано тобі життя, -- він робить жест, ніби тримає те життя у себе на долоні, -- і ти хотів би прожити його хоч трохи осмислено, не як худобина. Розумієте?

          О, ти його добре розумієш. І ще ніколи цей кучерявий хлопчик не здавався тобі таким близьким, як цієї миті. І тоді ти без усякого пояснення починаєш  промовляти рядки, які  носиш у собі уже не перший рік, але досі так нікому і не мав нагоди прочитати. Ти починаєш читати поему, на яку ще школярем  випадково натрапив у маленькій книжечці, знайденій у сільській бібліотеці на купці списаної літератури, поему, яка тебе вразила настільки, що ти вивчив її напам’ять.

                                          По безмежних просторах знайома путь

                                          Не втомила Землю і досі,

                                          Бо ось знову дощі ідуть,

                                          Осінь.

                                          І коли повз кав’ярні, де теплі огні,

                                          В черевиках іду подертих,

                                          Чогось раптом спокійно-спокійно мені –

                                          Чи то жити, чи вмерти…

                                          Ах, ця осінь!

                                          Це з нею постійно так:

                                          Стисне серце в малий кавалок…

          Ти читаєш, абсолютно не інтонуючи і пильнуючи саму лише думку. Читаєш  для цього наївного і впертого романтика, який сидить поряд із тобою на підвіконні, дивиться з-під лоба на похмурий гуртожитський коридор і зараз слідом за тобою відкриває для себе, що ваше життя – це і справді «сірий тифозний барак», у якому однаково, «жити чи вмерти», і що кожен із нас – «тихенький, тихіш од трави», по суті, до відчаю безсилий і не здатний анічогісінько змінити, -- «…і це там, де усі дороги у прекрасну ведуть далечінь?» І все-таки навіть таке життя ти мусиш прийняти («нехай буде воля твоя, часе мій!»), бо іншого тобі просто не дано.

                                        Гей!

                                             Герої!

                                                    Каліки!

                                                               Службовці!

                                                                                Торговці!

                                                                                             Поетики!

                                       А живіть собі, як вам бажається!

                                       Через те, що –

                                                                 ви чуєте? –

                                                                                       все-таки

                                                                                                       о б е р т а є т ь с я!

          На останніх словах поеми атмосфера усамітнення і смутку між вами розвіюється і до тебе повертається відчуття власної сили і волі. Разом із тим до сприйняття раптом проривається гармидер і кипіння вечірнього гуртожитку. І подальша ваша розмова уже сприймається як малий фрагмент із життя цього мурашника, де пахне навперемішку картоплею і туалетом, свіжим борщем і дезодорантом, цигарковим димом і бачками з-під сміття, де лупають дверима, кричать, гупають ногами, ревуть магнітофони, сміються…

    -- Що це за річ? – питає тебе Юрко.

    -- Це поема «Галілей» Євгена Плужника. Помер у тридцятих.

    -- Репресії?

    -- Не знаю.

          -- Сила! Оце б поставити на нашому курсі!

          Але ти не поділяєш Юркового оптимізму. Ти просто мовчиш і куриш.

          І тоді Петренко раптом хапає тебе за лікоть і вигукує:

          -- Послухайте! А давайте візьмемо не Плужника, не когось із замовчуваних чи заборонених! Давайте візьмемо Шекспіра! І зробимо композицію. Там стільки актуального! Ну, шановний!

          І  що ти можеш протиставити? Ти мусиш погодитись.

                                                               *

          Уже наступного ранку  Басараб засів у читальному залі бібліотеки, обкладений барикадою томів Шекспіра і розвідок про нього і його творчість. Він наліг грудьми на стіл і так просидів три дні підряд. На третій вечір він приніс в гуртожиток і вручив Петренкові  рукопис на двадцять сторінок.

          -- Можете глянути, шановний, і зазначити свої зауваження.

          Ще в перший день роботи над цим рукописом з Басарабом стався випадок, якому він не надав абсолютно ніякого значення. Такий собі рядовий епізод, про який жодна тверезо мисляча людина не могла б і подумати, що він може мати якесь там продовження.

          Захоплений роботою, Олег працював допізна, аж до закриття залу. Коли, втомлений і голодний, пролопотів сходами до порожнього  вже гардеробу, то похилого віку дядечко-гардеробник, заклавши втомлені руки за спину, лише кивнув на ряди вішалок головою: іди, мовляв, студент, сам розбирайся, де там висить твоя одежа. Олегові не важко було швидко знайти свою куртку, яка в порожньому ряду вішалок сиротливо тулилася до якогось сірого не то плаща, не то пальта. Він тут же одягнув її і швидко обернувся, щоб іти назад, як раптом наштовхнувся на дівчину. Вона як вродилася у нього за спиною, стояла і чекала, коли він відійде. Поза всяким сумнівом, це була володарка плаща. І Басараб, абсолютно не роздумуючи, а просто з інстинкту вихованої людини кинувся до її одежини, зняв її і галантно запропонував:

          -- Дозвольте?

          Від цього простого жесту дівчину кинуло в такий жар, що навіть при тьмяному світлі було помітно, як почервоніло її обличчя – усе, від шиї аж до самого волосся  над лобом. Вона соромливо опустила голову, тихо дала себе одягнути і ледве чутно прошелестіла губами «дякую».

          «Селяночка», -- відмітив про себе Олег і, будучи людиною делікатною, постарався якомога швидше вивітритися з гардероба.

                                                                       *

         

          Нарешті пригойдався  38-ий! Величезний натовп, що зібрався на зупинці, зібгався в щільну масу, цупко стиснув легеньке Олегові тіло, немов у лещата, і буквально заніс його до салону автобуса. Цей процес завжди забавляв Басараба непотрібністю докладання навіть мінімальних зусиль. Завдання тут полягало тільки в тому, щоб опинитися навпроти дверей. Наступний етап, уже в автобусі, був не таким приємним. Він називався «втрамбовка»: людська маса із сопінням, зойками, короткими стогонами, навіть криками болю, а також вибачаннями й жартами ущільнилася до писку і перетворилася на моноліт. Аж тоді двері під лайку водія з трудом і тріском зачинилися і автобус рушив.

         Трохи згодом Олегові вдалося навіть трішки роззирнутися, і він раптом виявив, що його занесло якраз посеред невеличкого гурту другокурників, з якими іноді зустрічався в гуртожитку. Виникла дещо двозначна ситуація: і відвернутися, ніби від незнайомих, не зручно, але й забалакати, в принципі, нема про що. Мовчки проїхали одну зупинку, другу… Коли це раптом один із них, хлопець з віспуватим обличчям і великими розумними очима, таки наважився заговорити.

          -- Вибачте, можна вас про щось запитати?

          Його великі карі очі дивилися прямо і лагідно.

          -- Будь ласка, -- швидко, але з гідністю відгукнувся Олег.

           Кароокий спочатку запитально глянув на своїх товаришів, а потім витягнув з-за пазухи загального зошита в красивій коричневій обкладинці і подав Олегові.

     -- Ви не могли б поглянути на це?

          Олег здивовано наморщив лоба, висмикнув з тісняви руку і взяв зошита, тримаючи його перед самими очима. Тією ж рукою спробував його відкрити і це йому навіть удалось. Схоже було на якийсь «самвидав»: вірші, оповідання, навіть ніби якийсь кіносценарій… Усе те гарними жіночими почерками. Такий собі альманах чи журнал, у якого навіть назва була – «Арго».

          «Нічого собі! – подумав не без іронії Басараб. – А де ж ідейність? Де партійність? Ні, ці хлопчики явно  ще не бачили смаленого вовка». Він хотів, було, послатись на незручні умови і повернути зошит, але, зауваживши, як зачаєно і спрагло кілька пар очей уп’ялися в нього, не посмів катувати їх чеканням – розгорнув, де вдалось, і почав читати перше, що потрапило на очі.  То був вірш якоїсь дівчини.  Усього п’ять строф, але на диво грамотно, енергійно, навіть полемічно. І та полемічність – від прагнення відстояти право на власну оцінку, на власний внутрішній світ. Інші її вірші також виявилися  непоганими.

          -- Знаєте, шановні, -- не сховав свого здивування Олег, -- є цікаві речі. Але дуже важко в автобусі…

          Він закрив зошита і простягнув його самою лише кистю кароокому.

          Але той не поспішав забирати зошита. Осмілілий від похвали, він запропонував:

    -- А, може, ви ознайомитеся з ним детальніше дома?

          -- А ви дозволите?

          І весь їхній гурт ледь не хором погодився, щоб Олег узяв того зошита з собою.

          -- А кому повернути?

          -- Повернете Ані… Ось вона… Це її вірші ви читали… Вона живе в сьомому...

          Басараб скосив погляд на Аню, дуже симпатичну чорнявку в плетеному беретику, який їй ну дуже пасував.                            

          -- Я буду ждать, -- чарівно підтвердила дівчина російською, і на тому розмова чомусь урвалася.

          Олег спробував опустити руку із зошитом донизу, але через тісняву йому це не вдалось. Тому він, щоб не дивитися перед собою тупо на закритий зошит, відвернув голову праворуч і раптом очі в очі зітнувся з… «селяночкою»! Обличчя дівчини і цього разу зайнялося, ніби жарина від вітру, аж тим жаром, здавалося, обдало його самого. Не маючи змоги а ні поворухнутися, дівчина тільки й змогла, що опустити очі. А Басарабові вже аж до самого студмістечка довелося таки дивитися тільки на зошит.

                                                                      *

          «Все, це кінець,» -- зрозумів Петренко, лиш тільки Басараб вручив йому свій сценарій. Таке було передчуття. Раптове і абсолютно чітке. Юрко навіть подумати і ословити те передчуття боявся, настільки жахливим було те, що мало статися.  Однак зарадити уже не можна було нічим – сценарій Олега був у нього в руках і він мусив його  прочитати і оцінити!

          Годі було й мріяти, що це йому вдасться зробити  іще сьогодні в присутності Грицюти, тому Юрко мав терпіння дочекатися наступного ранку і просто не пішов на пари. Коли ж нарешті залишився у кімнаті сам, то відразу й узявся за Басарабові письмена.

          Це був не так сценарій, як скоріше п’єса на дві дійові особи, а ще точніше – диспут Фальстафа і Гораціо. Він захопив Петренка з першої ж фрази. І не так до Гораціо, як до самого Юркового серця діставав Фальстаф, коли промовляв:

          -- Послухай, приятелю. Ти чомусь упевнений, що світ недосконалий, і тільки тому, що тобі у ньому не зовсім зручно жити. І що є, мовляв, нагальна потреба в тому, щоб його змінити (підправити ідеологію, політичну систему чи економічний механізм). Але чому б тобі хоча б на мить не допустити, що насправді недосконалим є не світ, а ти сам? Світ який є, такий є. Це ти сам не зумів пристосуватися у ньому так, щоб тобі було зручно. І те напруження, та дисгармонія, яку ти переживаєш, насправді породжені не світовими проблемами, а твоїми власними. Облиш дурити самого себе. Світ – це броунівський рух, у якому кожна частинка прагне задоволення (чи хай буде по-твоєму: щастя). Викинь з голови порожні книжні істини і навчися жити просто. Бо скільки б ти не дурив себе своїми надуманими цілями, у глибині душі ти все-одно відчуваєш, що задоволення – то також і твоя мета. Ти ж, замість того, щоб чесно визнати це, зі смішною впертістю ховаєшся від себе самого за якісь невиразні суспільні ідеали. До речі, тим самим продовжуєш гвалтувати свою природу, яка в тисячі разів сильніша за тебе і, зрештою, тобі ж цього й не пробачить…

          Господи, як це було правдиво і як страшно! Страшно від того, що Басараб, виявляється, так глибоко розумів його, Юркову душу. Бо, здавалося, не було у тому сценарії думки, яка не була б про те, що його мучило і гнітило. О, він, що називається, влучав у саму десятку. Він був про конфлікт зі світом і про невміння жити у цьому світі. У світі, де торжествує дух споживання. І дуже влучно в головні герої було обрано Фальстафа! Бо у кожному сидів Фальстаф й самі Фальстафи були всюди. Вони, упевнені, веселі і рум’яні,  відверто чхають на якісь там ідеали чи суспільну справедливість і навіть не збираються цього приховувати. Вони жеруть, впиваються, кохаються, нищать, плюють, пристосовуються, принижуються, викручуються, дурять, топчуться по інших, зраджують – і все заради свого пуза, заради задоволення, заради зиску. Це називається «Вони живуть». І таке враження, що цілий світ є їхнім. А він у тому світі – непристосований, пригнічений і навіть, що найгірше,  якийсь нещасний і жалюгідний. Бо, виявляється, у ньому теж сидить нехай малесенький, але Фальстаф. О, як це було гірко! Як це було боляче! І не було у нього аргументів проти.

          І тоді на допомогу Юрчикові приходив Басараб-Гораціо. Він твердо і відповідально провадив своє:

          -- Не примітивізуй, Фальстафе. Вдоволення тілесних бажань – річ, поза всяким сумнівом, потрібна і навіть  приємна. Однак поскільки людина живе у суспільстві, то без обмеження бажань їй ніяк не обійтися. Я б сказав навіть, що людина проявляє власне свою людську сутність саме тоді, коли обмежує свої бажання. У протилежному випадку вона – лише худобина.

          -- О, так, так! Вам тільки дай людину в руки! Ви їй негайно начіпляєте кайданів з ідеології, релігії, етикету, традицій і зрештою перетворите на городнє опудало: сюди не йди, туди не стань, цього не роби! Знаєш, ніж усе це терпіти, то вже краще визнати себе худобою, аби тільки бути вільним.

          -- Свобода – це справді солодке слово, Фальстафе, але проблема в тім, що втілення принципу «Бери від життя все, що тільки можеш» дуже швидко призводить до війни всіх проти всіх. І чим це може закінчитися в наш час, коли у безхвостої мавпи в руці вже не палиця, а воднева бомба, здогадатися зовсім не важко.

          -- Не треба, Гораціо. Балачки про загибель світу тривають уже як мінімум тисячу років, одначе він і досі чомусь стоїть. Але допустимо, що це так. Нехай цей світ летить у прірву – що його загибелі можеш протиставити ти? Хіба свою власну смерть? Як там у вас?:

                                      Стомився я і смерті я благаю,
                                      Бо скрізь нікчемність в розкоші сама…

          Але Гораціо перебивав репліку свого опонента і далі 66-ий сонет читав сам:

                                      І в злиднях честь доходить до одчаю,

                                      І чистій вірності шляхів нема.

                                      І силу неміч забива в кайдани,

                                      І честь дівоча втоптана у бруд,

                                      І почесті не тим, хто гідний шани,

                                      І досконалості ганебний суд,

                                      І злу – добро поставлене в служниці,

                                      І владою уярмлені митці,

                                      І істину вважають за дурниці,

                                      І гине хист в недоумка в руці.

                                      Стомившись тим, спокою прагну я,

                                      Та вмерти не дає любов твоя.

          Прочитавши диспут до кінця, Петренко кинув його на стіл, а сам, уражений до глибини душі і збуджений до краю, так і лишився сидіти на ліжку, припертий спиною до стіни – і не було йому іншого виходу, як тільки чесно давати самому собі правдиву оцінку.

          Хто він? Що він? У двадцять років – сліпий фанат якогось навіть словами не сформульованого суспільного чи світоглядного ідеалу? Така собі карикатура на Островського? Недороблений корчагінець у прихованому конфлікті з офіційним курсом? А тим часом і справді: він що, уміє беззастережно й щиро порадіти хоча б чомусь у житті? Чи, може, вміє хоча б просто підійти і познайомитися з дівчиною, яка сподобалась? Чи, може, це не його, затятого адепта світової гармонії, ще й досі одягає і годує проста сільська жінка, його мама (до речі, ду-уже далека від подібних претензій)? А відвага постояти за себе чи за друга де? Та він же ж справді сам від себе ховається за «благородні» ідеали. То хто він в цім житті? І що він на цім світі?  Нікчемний інфантильний мрійник? А, може, просто боягуз? Ні, він не поставить цю виставу. Бо це означатиме те саме, що вивернути свою душу привселюдно – та хто на таке здатен?

          І раптом сталося щось жахливе. Хоча ні, неправда. Бо ситуація була звичайна, як то кажуть, рядова – просто несподівано для Петренка вона проілюструвала йому його останні висновки.

          У коридорі за дверима знагла почулися якісь кроки – багато кроків. У двері постукали, і не встиг Юрко навіть відповісти, як у кімнату натовклася ціла купа людей – усі у верхньому одязі, з червоними пов’язками на рукавах. Усі вони  зайшли і стали у кімнаті навпроти нього, сидячого на ліжку під стіною.

          П’єса! Негайно сховати п’єсу! Юрко скочив на ноги і став між столом і загоном дружинників – це найбільше, що він міг зробити в даній ситуації. Вже згодом, програючи в пам’яті свою поведінку, він збагнув, наскільки диким виглядав той його стрибок, і все ж, на щастя, здається, його так ніхто й не зрозумів. Розгублений і безпорадний, він стояв, майже тремтів у негарно зібганих біля ширінки штанах – перед нарядом комсомольського патруля, ніби шкідник, заскочений на гарячому. Він навіть не стояв, а якось напівзігнувся і несвідомо намацував пальцями позад себе хоч якоїсь опори. Однак стіл стояв трішки далі і опертя не було ніде. Юрко залишився сам на сам з якимось пригноблюючим Великим Обов’язком, що цієї ось миті втілився в цій темній купі людей у НЕ ЙОГО кімнаті, готовий нести всю повноту відповідальності за проступок, якого на ту мить він іще й сам не знав, одначе був наперед упевненим, що винен.

          Попереду групи виступив чепурний молодик, за віком старший за студента, мабуть, аспірант. Впадала в око бездоганна правильність його обличчя, -- блокнот із ручкою напоготові.

          -- Так! Ваше прізвище, товаришу студент?

          Широко розкритими очима Петренко прилип до чистого обличчя «аспіранта», але не побачив у ньому ні злості, ні службової запопадливості – лише тверезу врівноваженість.

          -- А для чого вам? – зопалу блюзнув Юрко, сам дивуючись своєму несподіваному нахабству..

          -- Товаришу студент, -- розважливо і навіть м’яко розтлумачив йому керівник наряду. – Ми виявляємо прогульників, котрі не відвідують лекцій. Під час занять ви перебуваєте в гуртожитку. Назвіть ваше прізвище і факультет.

          Ще б якась крихітка секунди, і Петренко, поза сумнівом, назвався б; але в офіційній незворушності цього «аспіранта» щось ніби проглядало обнадійливе: чи то байдужість до своєї ролі патруля, чи, може, інше щось… Юрко мигнув поглядом по обличчях решти дружинників і в них також не помітив ніякої ворожості. І тоді він раптом зіщулився, скривився і заскиглив:

          -- Та я зібрався іти на пари, але заболів живіт… Дуже…

          Це було настільки принизливо: клянчити помилування, що навіть дружинники це зрозуміли.

          -- Для хворих є поліклініка, - спокійно продовжив розмову «аспірант», опустивши очі. – Ви знаєте це?

          -- Та я зібрався вже, але не зміг іти. – Юрко брехав усе відважніше, бо відчував, що саме цього від нього вимагає ситуація. – Боліло дуже… А оце тільки недавно ніби попустило, то я до семінару почав готуватись… То я зараз піду в поліклініку…

          Його приниження було таким очевидним, а брехня такою нахабною, що  від сорому ніхто не міг дивитись йому в очі. Запала пауза і Петренко зрозумів, що потрібно ловити момент. Він похапцем кинувся до ліжка, витягнув з-під нього черевики і тут таки, на очах у всього наряду, загинаючи задники, почав поспіхом узуватися. Зашнуровуючи черевик, він спочатку присів, а потім навіть став на одне коліно, і ця колінна поза остаточно «добила» доброго «аспіранта».

          -- Ну, добре, добре! Ми вам віримо! – благальним тоном він спробував зупинити Юркове приниження і безсило опустив руку з блокнотом. – Але наступного разу дивіться: якщо захворієте, то щоб негайно йшли в поліклініку.

          -- О, так, так! Звичайно! – закивав головою Петренко уже в спини дружинникам, які, ледь не наступаючи один одному на п’яти потовпом  виштовхали один одного з кімнати.

          «Невже пронесло? -- зрадів Петренко. – Ні, таки точно пронесло!»

          І все-таки радість його була якоюсь щербатою. Щось його муляло, щось ним крутило і гнало з кімнати геть, так, як тільки що вигнало комсомольський патруль. Юрко сховав Басарабову п’єсу під матрац, одягнувся і…

          Ключ, замок, півтемний коридор, зачовгані сходи, вестибуль. Штовхнувши плечем  вхідні двері, Юрко нарешті вирвався надвір і аж зупинився, так різонуло легені гостре морозне повітря. Знайома вулиця Ломоносова лежала сіра, холодна і порожня. Якихось кілька десятків кроків – і ось він уже на зупинці 38-го. Біля бетонного стовпа під знаком «Зупинка автобуса»  сиротливо тулив змерзле вухо до тоненького комірця якийсь негритосик. Коли Юрко підійшов ближче, негр блимнув на нього з-за коміра великими жовтавими білками і Петренко несподівано вперше в житті відчув симпатію до чорношкірої людини. Чорні, яких він зустрічав досі, здавались йому пихатими, навіть бридливими. А в цьому було щось таке знайоме, таке близьке, майже рідне, сказати б, радянське… О! Готовність принизитись!

                                                                       *

          Коли пізно ввечері Басараб нарешті з’явився у кімнаті, Петренко внутрішньо здригнувся. Цілий день він чекав на цей момент. Чекав зі страхом, з яким чекають на відторгнення і довічну ганьбу. Чекав, щоб повернути Басарабові його рукопис і розійтися з ним назавжди, і вже ніколи не посміти навіть підійти до нього як рівний до рівного. Це мав бути не просто кінець у їхніх стосунках – це мало бути викриття його, Петренкової, дрібної сутності, яку до сьогодні йому вдавалося ховати навіть від самого себе за претензіями на щось вище: на більшу гідність чи на більшу вартість. Сьогодні ж у Басарабовій думці він мав упасти раз і назавжди, і цим для нього закривалось щось омріяне й велике. Інакше бути просто не могло, бо взятися за постановку Олежиної п’єси йому не вистачало сил.

          Кволою рукою приреченого Юрко заліз під матрац, дістав рукопис і вже звівся на ноги, щоб іти -- але що це? Басараб не встиг зайти, як ось уже виходить із кімнати? Його куртка і портфель лишаються лежати на ліжку, а він з невимовленим  вибаченням на устах  знову зникає за дверима! З якимось зошитом в руках. Мабуть, щось терміново має почитати або повернути. Він так поспішав, що, здається, навіть не зрозумів Юркового наміру.

          Юрко ж за логікою руху іще ступив два кроки і вже почав пригальмовувати, як раптом несподівана думка штовхнула його  у напрямку до ліжка Олега. «Мабуть, так буде краще», - вирішив він, підійшов, поклав рукопис скраєчку біля подушки так, як підкладають власникові вкрадену у нього річ, і повернувся назад до свого ліжка. А ще через півгодини він уже спав,  незважаючи ні на світло в кімнаті, ні на Грицюту з Новицьким, ні на рев магнітофона. Він був просто до краю змучений усім, що пережив і готовився пережити сьогодні. А все ж кінець відкладався на завтра.

                                                                       

                                                                         *

          Наступного дня була субота. Юрко прокинувся з недобрим настроєм на останню розмову з Басарабом, але той усе ще гортав того самого зошита, з яким учора ввечері вибігав у коридор. Коли ж на якусь мить вони в кімнаті залишились лише вдвох, Олег несподівано підійшов до лежачого в ліжку Юрка і простягнув йому своє чтиво.

    -- Раджу ознайомитись. Є цікаві речі.

          -- Це що, самвидав? – здивувався Петренко.

          -- Щось подібне.

          -- Сміливі хлопці його вкладали.

          -- І дівчата! – багатозначно підніс вказівного пальця догори Басараб. – Почитайте, і ви зрозумієте, що маю на увазі.

          Юрчик підвівся і став гортати зошит. Це був писаний від руки альманах художніх творів. Він мав назву «Арго», число 1 і рік 1978-ий.

          -- До речі, шановний, - ще раз звернувся до Юрка Олег (було очевидно, що він хоче щось сказати ще до повернення в кімнату співмешканців, які саме пішли умиватись) – чи можу я попросити вас про одну дружню послугу?

          «Про послугу? Це що вирішальна: розмова відкладається?» - зрадів Юрко.

    -- Ну звичайно! Яка мова?

          -- Скажіть, я можу розраховувати на вас сьогодні ввечері?

          Петренко запитально подивився на Басараба.

    -- Я маю на увазі, чи ви сьогодні ввечері не зайняті?

          -- Ні,  ні, не зайнятий!

          -- В такому разі я б вам був дуже вдячним, якби ви сьогодні ввечері навідалися б разом зі мною до однієї особи. Я мушу повернути цього зошита.

          «До дівчини» -- здогадався Петренко і радісно погодився.

          Було чого радіти: розмова про виставу таки точно відкладалась.

                                                                        *

          Коли Басараб із Петренком зупинилися перед дверима з потрібним номером, Олегові раптом забракло повітря.

          «Тільки не це, друже! – застеріг він себе подумки. – У кімнаті за цими дверима живе просто талановита поетка --  не більше!»

          Він постукав, але, отримавши запрошення, пропустив наперед Петренка і таким чином отримав зайву хвильку на самовгамування.

          -- Милости просим! – вигукнула з глибини кімнати господиня, як тільки хлопці з’явилися на порозі, і швидко пішла їм назустріч: чекала.

           Аня була в чорно-коричневій плетеній кофтинці, застібнутій під саму шию на симпатичні дерев”яні гудзички, що свідчило про вишуканий смак Вона підійшла зовсім близько і радісно привіталась.  

-- Здравствуйте!  Проходите, пожалуйста, -- і сміливо протягнула Петренкові руку.

          -- Аня!

          Сліпому було видно, що ця дівчина виросла не в селі і знала, що таке гарні манери.

          -- Очень приятно! Юрий! – солодко пролепетав Петренко по-російськи, і це чомусь справило на Басараба не найкраще враження..   

          У Юрковій долоні рука красуні затрималась лише на трішечки. Ще мить, і, задоволена враженням, яке справила, чарівна брюнетка уже наділяла увагою Олега.

    -- С вами, уважаемый, я уже имею честь бать знакомой.

          Її теплі пальчики лякливо ковзнули по його долоні, при цьому вона так мило схилила набік голівку, що тільки ворог роду людського міг би це назвати маніжністю.

   -- Проходите, пожалуйста! Раздевайтесь!

         З милою простотою вона показала на ліжко, куди слід класти верхню одіж, і швидко відійшла вглиб кімнати.

          Горішнє світло у кімнаті було вимкнене, лише на столі під самим вікном яскраво світила висока настільна лампа. При закритих наглухо шторах це світло створювало в кімнаті атмосферу затишку.

     -- А ми ось вам принесли творіння ваших рук.

           Басараб витягнув з-за пазухи коричневого зошита і ледве встиг його простягнути, як Аня уже стояла поряд і брала його, ніби щось не надто важливе для неї. Наступної миті зошит полетів на стіл, де на краєчку було складено у стопці кілька книжок; і в цьому жесті читалася не так байдужість до зошита, як нетерпіння господині приділити якомога більше уваги шановним гостям. Взагалі, рухалася вона із запаморочливою швидкістю.

          Тим часом Петренко уже зняв своє пальто і з несподіваною для Басараба елегантністю кинув його на ліжко, на яке показала Аня. Пальто красиво лягло, акуратно склавшись, і ця деталь, за спостереженням Олега, справила на господиню приємне враження.  

          -- Так, ребята! Чайку? – діловито сплеснула долонями Аня, і, здається, цією пропозицією попередила незручну паузу.

          -- Ну, чайок – це було б дуже доречно, -- трохи роблено прибадьорився Олег, -- бо на вулиці, повинен вам сказати, морозець стоїть нічогенький.                                 

          Він і собі скинув куртку і поклав поряд із Петренковим пальтом. Подумки ж відзначив, як енергійно і навіть заправськи прозвучало оте «ребята»: цнотливості у ньому було малувато.

          -- Да, на улице сегодня стоит, можно сказать, классический Коцюбинский, - додав Юрко.

           Каламбур удався наче й непоганий, але українське прізвище, вимовлене за правилами російської орфоепії (Кацюбінскій) та ще й в устах українського філолога примусило Олега уже вдруге внутрішньо скривитися. Натомість Аня оцінила його  цілком схвально.

          -- Присаживайтесь! – вказала вона на стільці біля столу. --  У меня чайник, кажется, должен быть уже готов.

          Цю невинну фразу поетка виконала ну з бездоганним орфоепічним блиском. На поверховий погляд, її можна було б зрозуміти просто як милу забавку гарного філолога, однак Олегові  було очевидно, що це не що інше, як відповідь Петренку на його «Кацюбінскаво». Це був такий собі хохляцький діалог- взаємне хизування: один чванився  зневагою національної  культури, інша – володінням престижнішою мовою. І Петренків відведений убік погляд, і його незручна мовчанка під час відсутності господині  були тому підтвердженням.

          Аня повернулася до кімнати так швидко, ніби її чайник стояв не на кухні, а за дверима. Як тільки вона підійшла до столу, Басараб галантно підвівся і простягнув руку за чайником.

          -- Якщо не заперечуєте, дозвольте, це зробимо ми!

          -- Ой, вы очень любезны,  --  дещо розгублено відповіла Аня, що явно не сподівалась на такий етикетний клас.

          Однак не встигла вона дійти до тями, як уже й другий гість також стояв на ногах і підсував їй стільця.

          -- Прошу!

           Ні, їй було таки дуже приємно. Вона зворушено подякувала і сіла до столу, почуваючи себе ледве не іменинницею.

          Стіл було застелено чистою скатеркою, на якій стояв оригінальний череп’яний ронделик із цукром, в принципі, зовсім навіть не брудний заварник і, що найголовніше, ніяких стибрених в їдальні склянок – чайні чашечки, ще й під кожною тарілочка. Навіть ложечки були чайні! І не алюмінієві, а з нержавійки! Ну хіба за таким столом могли не галантно поводитись хлопці, у кімнаті в яких на голий, місцями припечений стіл  завше на складену газету ставилася посередині чорна масна сковорідка? Тут потрібно було демонструвати смак, вихованість та інтелект. І поки Басараб справлявся з вихованістю, заварюючи чай, Петренко приступив до інтелекту. Щоб не сидіти в незручній мовчанці, він раптом продекламував:

                                Мороз и солнце светит всюду,

                                А я гонять чаишку буду!

          Ні, Юрко таки точно взявся сьогодні виводити Басараба з себе: ну навіщо у присутності дівчини починати озвучувати похабні каламбури? Добре, хоч продовження цього дурнуватого куплета він не процитував! Зате Аню цей «чаишко» зацікавив.

          -- Ой, а это что такое? – виконала вона наївне захоплення і тим примусила Басараба ще більше розізлитись на Петренка.

           -- Це, бачите, шановна,  - узявся він зам’яти справу, - один із витворів, як би вам сказати…

          -- Соотечественника, - підказав Юрко. – Даже сокамерника.

          -- …так, сусіда по кімнаті. І добродій Юрій не даремно не дочитує нам з вами цього твору  до кінця. Справа, бачите, в тому, що міра бурлеску автора у ньому дещо виходить за ті рамки, коли читати цей опус можна було б поза «узким кругом революционеров».

          -- Вненормативная лексика? – пустила «понимающие» бісики  Аня.

          -- Та ні. Скоріше донормативний рівень  мислення.

          На цьому, вважав Олег, тему можна було б і закрити, але Юрко, виявляється, дотримувався протилежної думки:

          -- Это, Аня, классик семидесятых! Выдающийся слово… люб. Нет – слово… блуд. Даже, если хотите, словоплут. Витя Грыцюта, простой советский студент, с позволения!

          -- Ой, это интересно! – Аня на мить повернула голову до Басараба, ніби вибачаючись тим за непослух, а заодно й припрошуючи його до розмови.

          -- Я хочу знать! – безапеляційно-вередлдиво заявила вона Юркові.

          Якщо бути вже зовсім точним, то це була навіть не заява – це був наказ, чарівна примха улюбленої дитини, упевненої, що їй не відмовлять.

          -- Та про що там, власне, взагалі можна говорити? – здвигнув плечима невдоволений Басараб, намагаючись подати Юркові знак, але той, здається, вже осліп від щастя і погнав свою наступну дурну тираду по ще не закінченій Олежиній репліці, ніби табун коней по молоденькій траві.

          -- Это не просто интересно – это суперинтересно! Мы уже с сентября месяца с Олегом вот живем и не перестаем удивляться глубочайшей мудрости и неописуемой афористичности нашого современника, простого советского человека! Мы даже решили издать его.

          -- Да?

          -- Вполне серьезно! Собираем. Изречения, мудрые мысли, афоризмы, замечания…

          -- Тосты, - додала Аня словечко з відомої комедії.

          -- Все! Кстати, вот еще один перл. Хотите? Цитирую: «Цікаво, будучи ситим, випити чаю».

          -- Неплохо. Еще можно?

          -- Сейчас попробую. Ага. «Что  это я так помню, так тоже радость была». Это уже не о чае, сами понимаете.

          Юрка понесло так, що годі було його зупинити. Він пригадував одне за другим неоковирні вислови Грицюти і аж захлинався від задоволення.  Слухаючи всю ту глупоту, Басараб із сумом пригадав чийсь вислів, що ніщо так не тішить одного дурня, як дурість іншого. Не пусті слова.

          -- А вот еще одна! – не вгавав Петренко. – «Относительная тенденция знаний к повышению ведет к абсолютной тенденции к понижению»

          -- Потрясающе! Он не только стилист, а еще и мыслитель! Слушайте, ребята, - Аня поворотом голови ще раз запросила Басараба до розмови, - Вы же с великим человеком в одной комнате живете!

          -- Чем не устаем гордиться! Фэномэн! -- (було зрозуміло, що Юрко навмисно вимовив це слово саме так). -- А способности! «В этом семестре я литературу выучил за одни сутки»!

          Петренко настільки увійшов, як кажуть, в раж, що вже навіть почав за Басараба відповідати! Ні, його  просто словами уже було не зупинити – хіба що чимось стукнути по голові?  Олег тільки сидів і дивувався, куди ж оце подівся тихий кучерявий мрійник, палкий шанувальник Шекспіра? За столом поряд з ним сидів самозакоханий, бездарний хвалько і огидний пліткар – така собі марнославна мавпочка: їй будуть плескати в долоні, а вона плигатиме без угаву, як заводна іграшка! І найбридкіше, що саме в цьому – усе її щастя і справжня (не надумана, а справжня!) ціль життя І де були його, Олегові очі, що він не бачив усього цього раніше? І це з цією мавпочкою він зібрався ставити виставу? Яку виставу? З ким ставити?  
          Але, як не гірко, Ані це все справді дуже подобалось!  Вона із якимось подиву гідним збудженням, навіть азартом смакувала всі ці нечистоти, і її гостре чистеньке підборіддя, заохочуючи Юрка, весь час підсмикувалось догори.

          Олега, що сидів збоку, чомусь ніби приклеїло до того підборіддя, і він не міг відірватися від нього, аж поки те підсмикування не почало його дратувати.  Чомусь складалося враження,  що вона грає цю комедію навмисно. Навіщо? Олег пригадав, як недбало вона брала з його рук зошита зі своїми віршами, як кидала його на стіл, і раптом зрозумів, що насправді за усім цим театром стоїть страх. Тут два на смерть переляканих хохли з усіх своїх сил знущаються над таким самим переляканим третім хохлом і обоє ледь не вищать від якогось гидкого задоволення. І найбільше, чого вони зараз обоє бояться. – це правди про себе самих. Боїться і Петренко, і ця мила ціпочка з гостреньким підборіддям. І нічого у її віршах по суті немає змістовного, а є тільки дзвінка фраза, тобто звичайний жіночий епатаж. І найбільше, на що ця дівка здатна, це красиво пускати цигарковий дим  з фігурних губок та ще цвенькати гучні фрази так, щоб од зубів відскакувало Це розуміння прийшло до нього враз, ніби відчуття ситості.

          «І якщо все воно виглядає саме так, то що ж тоді поряд з цими мавпочками роблю я? – логічно запитував він сам себе. --  Чого мені треба від цих людей? Чого я від них хотів? І чого від них взагалі можна хотіти?»

          Запитання, запитання, запитання... Він сидів, сумний, розбитий, за недопитою чашкою вихололого чаю, у напівтемній кімнаті, безглуздий свідок чужого флірту, вицвілий і висохлий, нещасний динозавр у клітці, сидів і ледве перетерплював цю кляту нудну пустку, що звалася життям.

          Нестерпно боліла голова.

                                                                       *

          Чорна неділя почалася солодким відчуттям свята. Юрко прокинувся у блаженному мареві спогадів про вчорашній вечір. Уперше в житті він мав успіх у дівочому товаристві та ще й якому! Вродлива чорнявка, вишукана і проста, впевнена і схвильована, зваблива і бажана, панувала в його уяві. Правда, чогось набумбосився Басараб, а як ішли додому, то взагалі був якийсь брутальний, але про це думати не хотілось. Якби Юркова воля, він би взагалі не вставав, а лежав би так довго, як приємні спогади і мрії ніжили б його у своїх чудових, лагідних долонях.

          Але новий божий день уже давно пробився через жовто-сірі штори до кімнати і владно кликав уперед. Уже прокинувся Грицюта і увімкнув свій безтолковий словесний брансбойт, щомиті нагадуючи про те, який же все-таки убогий світ тебе оточує насправді. Тут хоч-не-хоч, а мусиш уставати.

         Юрко не без досади зітхнув, підвівся і сів на ліжку, спустивши на підлогу ноги. Через стіл  зазирнув на ліжко Басараба і, вражений побаченим, інстиктивно відвів погляд. Олег, ясно було, давно уже не спав, лежав укляклий, із безкровним крижаним обличчям і з широко розкритими очима, твердо і незрушно  впертими в якусь одну на стелі точку.

          «Це погляд смерті», -- подумав Юрко і в душі його ворухнувся острах, що то має якесь відношення також і до нього.

          Тим часом перманентно радісний Грицюта уже давно завис над терплячим Новицьким і завзято зливав на нього свій словесний понос. Серьожа ж, бідолаха, застряг серед кімнати з милом й рушником, чекаючи хоч на манюсіньку паузу в Грицютиній мові, щоб вирватися в умивальник і помитись.

          --Шеф, понимаешь, как? – ледь за лікті не хапав його Вітя. – Они дают ей полную свободу, а сверху ставят рамку. Причем, в плане читки она знает больше. А я – в плане разговорном…

          Щоб пригасити азарт мовця, Новицький змучено відвів погляд убік, однак було очевидно, що це занадто слабкий засіб, і  Вітя продовжував його катувати з усією властивою йому пристрастю:

          -- И там чувак у нее есть, типа парень. Ну, я его за душу притряс. Прирубил чувака на корню. Сидим, чаишку гоняем, уже по четвертой, наверне, - испытываю чуткость моего желудка реагировать на компоненты пищи...

          -- Народ! – раптом перебив його Петренко, перейнятий співчуттям до тактовного Новицького. – Хто мені скаже, чиї це слова?

                                    «Твій голосок – неначе соловйовий,

                                      Він часто прокида мене зі сна.

                                      Тебе я слухать день і ніч готовий,

                                      Твоїх речей і любої розмови…»

          На щастя, він не зірвався з терплячки і не озвучив останній рядок цієї строфи – «Якби ти не була така дурна», бо натяк був би вже настільки товстим, що навіть Грицюта міг його зрозуміти і, можливо, навіть образитись. А так Вітя, як Петренко й розраховував, без найменшої паузи відразу переключився на нього і заявив, що він «понятное дело, не имеет чести бать знакомым с автором этих строк, но украинские поэты, блин, меланхолийны все офигенно».

           Новицький поглядом подякував Юркові за свободу і вже зібрався рушати в умивальник, як раптом…

          Час зупинився, а світ занімів і завмер. Басараб, що досі лежав, здавалося, байдужим до всього, різко зірвався з ліжка. Босий і в самих лише трусах і в майці, він стрімко наблизився до Юрка, і підхопив його на руки.

          -- Викинемо Петренка у вікно! – проревів він з натуги грубим, ніби бичачим криком.

          Але ноша виявилась для нього настільки важкою, що він навіть кроку не зміг ступити уперед і з останніх сил тримав її, тремтячи усім тілом.

          Навіть коли Петренко усвідомив принизливість ситуації, у якій опинився, він, здавалось йому, цілу вічність вагався, що ж йому робити? За логікою, йому належало бити. Але кого? Басараба? Бити Басараба? Бити цю червону голову, що тремтіла  на худющій налитій кров’ю шиї зі здутими жилами? Але щоб це зробити, спочатку треба було побороти млість, яка запала Юркові в груди і скувала його руки сильніше за всякі кайдани. І все ж перебувати на руках у майже  голого чоловіка було бридко і до біса принизливо – і перед Новицьким з Грицютою, та й перед самим Басарабом. То що робити?

          І тоді Юрко вперся обома долонями в Олежине підборіддя і почав щосили відпихати його від себе. Хай це виглядало по-бабськи, але він, принаймні, опирався.

          Басарабові й цього вистачило, щоб поставити Петренка знову на ноги (до речі, не кинути, а саме поставити!) Юрко ж після такого приниження просто не міг собі дозволити повернутися і мирно відійти. Справою його честі було відповісти образнику адекватно. Тому він підняв руку і з іронією погладив захеканого Басараба по голові.

    --Молодець, хлоню! Маєш силу, маєш.

          Для Олега це стало порцією бензину, вилитого на вогонь. Він викрутився з-під Юркової руки і з криком «Уб’ю!» люто кинувся на нього. Та дістати до обличчя супротивника не встиг, а напоровся на інстиктивно виставлений  кулак розгубленого Юрка і в буквальному розумінні відлетів назад. Якусь мить він відновлював рівновагу, і цього вистачило, щоб перед ним постав Новицький з рушником в руці. Грицюта  тим часом уже тримав ззаду за руки Петренка.

          Зрозумівши, що до Петренка йому не дістати, Басараб, тремтячи усім тілом, накинув прямо на голі плечі куртку і подався з кімнати геть. Петренко і собі розвернувся і механічно рушив у протилежний бік. За кілька кроків він, ясна річ, зупинився біля вікна, бо далі просто не було куди йти. Яка ганьба! Боже мій, яка ганьба! Заціпенівши всім тілом і притулившись лобом до скла, він бодай поглядом продовжив рух уперед, щоб хоча б думками бути подалі, подалі від цього всього. Кімната для нього на якийсь час просто перестала існувати.

          Вікно виходило у двір, посеред якого біля обгородженого металевою сіткою спортивного майданчика стояло з десяток контейнерів, переповнених сміттям. На ближньому сиділа якась розтріпана ворона і крутила на всі боки головою. Ось вона розчепірила свого великого сірого дзьоба – скоріше за все, каркнула, підстрибнула, змахнула крилами і за мить зникла за сусіднім гуртожитком. Майже тієї ж миті під той самий контейнер помалесенько підійшов  закудланий і ніби сонний кіт. Розчарований відльотом наміченої жертви, ніби знічев’я зупинився і жалібно повернув убік голову. Ніякої іншої поживи навколо він не побачив і сів на землю. Вигляд у нього був нещасний, навіть жалюгідний.

          Ця німа сцена, спостережена через подвійне вікно, розігрувалася всього у яких двох десятках кроків звідціля і настільки поглинула увагу Петренка, ніби мала для нього якесь особливе значення. Вражала ж вона його зовсім не своїм змістом -- вона приголомшувала абсолютною байдужістю світу до тієї катастрофи, яка тільки що відбулась у цій кімнаті і відбулася з ним!

          «Що ж, -- подумав Петренко, -- здається, оце і є він, той самий кінець, якого я досі так боявся. Мабуть, це щось змінить, уже змінило у моєму житті. Але  яке воно має значення для ворони, що відлетіла, чи для цього невдахи-кота? Чи для змерзлих тополь? Чи для далекого неба? Чи для міста цього? Чи для світу? Для мене ж важливо тільки те, що воно вже відбулось і уже нічого, нічогісінько не виправиш».

          Раптом рипнули двері і Юрко оглянувся. У кімнату ввірвався Басараб з не запаленою цигаркою в зубах. Все ще тремтячими руками він узявся витягувати шухляду в своїй тумбочці.

          «За сірниками», - зрозумів Петренко і навіть вже хотів сказати, де лежать сірники, але раптом прийшло інше рішення. У кімнаті вони залишилися тільки двоє, то ж можна було розв’язати справи важливіші.

           -- Шановний, - звернувся він до Олега, не дивлячись у його бік. – Я не буду з вами ставити виставу.

            Він це не сказав, він відмовився, відрікся -- через плече, так, ніби оце щойно, під впливом їхньої бійки, прийняв таке рішення, і з незалежним виглядом знову повернув голову до вікна.

          -- Ви мені зробите цим велику послугу, -- не загаявся з відповіддю Олег.

          «А все ж таки виграв я, бо я першим поставив крапку», -- тільки й устиг подумати Петренко, бо за його спиною раптом почувся стукіт тумбочки; і коли він розвернувся, цього разу уже цілком готовий до бійки, то побачив, що Басараб тримає в руках  сценарій. Олег зціпив зуби і люто роздер аркуші навпіл, потім начетверо і, твердо викроковуючи по кімнаті жилавими голими ногами, викинув клапті за шафу, в куток, куди змітали сміття. Після цього він вийшов і затріснув за собою двері. І це вже була навіть не крапка – це був знак оклику. Жирний і остаточний.

          Петренко залишився у кімнаті сам, вражений і пригнічений. Він сподівався всього: крику, лайки, навіть бійки, але тільки не цього. Бо знищити такий потрясаючий сценарій --  це було безмежне безголов’я, це було дике і страшне безглуздя, це було щось таке, чому навіть назви не можна було підібрати. Але найгіршим в усій цій історії було те, що ні він, ні Басараб  уже ніколи і ні за що в світі не підберуть цієї п’єси і не відтворять її змісту.

                                                                      *

          Цілком Олега зрозуміти міг би, мабуть, тільки той, хто власними руками нищив свою працю – ту, у яку б він вклав частину свого серця. Сказати так, що світ для нього раптом спорожнів, було б не точно. Точніше було б так: світ спорожнів і став нічим, а ніщо стало світом. І просто лише для того, щоб ньому не анігілювалося це нікчемне кволе тіло, від нього потрібно було хоча б чимось відгородитися. Але яку загорожу може звести студент у гуртожитській кімнаті? Басараб обрав горілку. Може, хтось захоче заперечити і довести, що горілка – це рідина? Так, вона рідина, поки знаходиться в пляшці, але, спожита всередину, перетворюється на стіну. І тоді вона відгороджує людину і від усього  і, що найважливіше, від власних думок, кожна з яких нищить тебе страшно і нестерпно. Олег пив, спав, ходив до гастроному, знову пив і знову спав. Він не тямив, скільки змигнуло днів і ночей, -- це просто не мало ніякого значення. Взагалі ніщо не мало ніякого значення. Усе кудись провалилося – залишилися одні безумовні рефлекси.

          Одного разу так, наче крізь туман Басараб відчув, що над ним хтось нахилився. Він, як міг, зосередився і поступово крізь якийсь сивий туман прогледів схилене над ним воскувате обличчя Новицького. Олег вглядівся ще краще і зрозумів, що той дуже лагідно, ніби до хворого, говорить до нього якісь слова. І щось у тій його мові було не таке. Ага! От що! Новицький, цей тихий єврей, уперше промовляв до нього по-українськи!

          -- Шановний. Тут до вас прийшли.

           Потім обличчя Новицького зникло, а на його місці з’явилося двоє: Аня і ота… Де ж він її бачив? А-а-а! У гардеробі! Селяночка! Щось просили. Рецензію. Щоб помістити у наступному номері…  Здається, він пообіцяв, і знову все пропало в темряві.

          А потім було холодно. Він дуже змерз у спину. Але хтось підійшов (він навіть кроки чув!), хтось підійшов і накрив його. Він зігрівся і знову заснув. Як довго спав, не пам’ятав, а коли прокинувся, у кімнаті не було нікого. Встав. Хоча уже сутеніло, але світла не вмикав. Паморочилося у голові. Вийшов у коридор покурити, але у кишені цигарок уже не було. Знову зайшов до кімнати. Лише тепер звернув увагу, що на ліжку Петренка нема покривала. Спочатку зблиснула просвітла надія, може відселився, але тут же й погасла: якби відселився, лежав би лише голий матрац. Коли ж підійшов до свого ліжка, то звернув увагу, що на ньому чомусь аж два покривала: одне його, а друге… То це його вкривав Петренко?

          Вибух – ось що сталося з Олегом наступної миті! Він люто здер Петренкове покривало зі свого ліжка  і вишвирнув його геть. Тільки, незважаючи на весь його гнів, покривало тихо розправилося, а потім повільно і  плавно перелетіло через стіл, нарешті зачепилося за стілець і мирно обвисло на підлогу. Від різкого руху Басараб задихав важко, почало паморочитись у голові, він навіть змушений був сісти.

          «Виснаження», -- зрозумів Олег і, спершись ліктями на коліна, опустив голову. То що з ним було? Скільки взагалі часу він знаходився у цьому стані непам’яті? І яким же ж, мабуть, треба було виглядати жалюгідним, щоб навіть Петренко його пожалів? Десь далеко, на самому обрії відчуття, забовваніло щось схоже на сором.

          У кімнаті вже майже зовсім стемніло, скоро мали повернутися хлопці, а бачити нікого не хотілось. Ну просто дуже не хотілося нікого бачити, жодної двоногої істоти. Олег зібрався з силами і прийняв рішення. Отже, так: зараз одягнутися, купити в гастрономі цигарок і подалі, подалі звідси, куди очі бачать.

          Куди йти, було абсолютно байдуже. На 38-ому він доїхав до площі Богдана і далі погнав своє кволе тіло по уже нічному Києву, аж поки не опинився у Першотравневому парку за металевою огорожею стадіону «Динамо». Хоча морозне повітря й бадьорило, однак сил у тілі було все-таки не багато – він зупинився перепочити.

          Незважаючи на темряву, там, унизу, на стадіоні, чомусь метушилися люди. Спочатку подумалося, що ремонтники, але то були не вони. З двох мачт туди, униз, кидали пучки світила лише два прожектори і вихоплювали з великої площі стадіону невеличку ділянку за ближніми футбольними ворітьми. Ось на цій діляночці й снували сюди-туди щось зо три десятки крихітних людських постатей. Олегу знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що то ковзанка і що люди по ній ковзаються. Над ковзанкою лунала оця нова електронна музика – чи то «Спейс», чи то «Зодіак», а невеличка зграйка ковзанярів безжурно бавилась і раділа життю. І було у тому щось дуже дивне. Можливо, те, що у цій країні ще залишилися істоти, здатні радіти?

          Він стояв тут, зверху, сповнений  відчаю і безнадії кавалок глупої холодної безмісячної ночі, і не міг надивуватися, як це могло бути, що там, унизу,  якісь легкодумні створіння так безтурботно ковзаються собі на ковзанах і навіть не збираються перейматися мізерністю своєї радості? Невже вони справді такі недалекі, що не відчувають її? Невже вони не розуміють, що великий ляльковод цю забавку їм дозволив сьогодні, щоб уже завтра погасити цих нещасних два ліхтарі і розпорядитися їхнім життям зовсім не за їхньою волею? Невже так важко осягнути, що за межею цієї плямки штучного світла – просто страшна, безгучна і тотальна смерть?  Ну, хай не бачать, хай не розуміють, але невже вони не чують, скільки жалю і щему у тій космічній музиці, під яку вони ковзаються? Невже не ясно, що той жаль і щем – по них?

          Олег стояв, дивився на тих приречених невігласів і не знав, що йому робити далі. Кричати? Лізти через загорожу, бігти до них і розтлумачувати? Абсолютно марна праця. Що б він зараз не зробив для цих людей, ніщо не буде ними зрозуміло, більше того: не буде навіть адекватно сприйнято. Господи, як мало, як жахливо мало може людина! Прийти, побачити, зрозуміти і відійти. Просто пролетіти мимо по цій безмежній порожнечі, як пролітають повз Землю планети і зорі; пролетіти з тужливим усвідомленням того, що ніщо не має ніякого значення і саме твоє перебування у цьому світі є якоюсь смішною випадковістю, ба, понад те -- абсурдом і непотребом. І навіщо воно тоді взагалі, існування оцього кавалка біомаси на землі? 

          А це ідея! Покінчити з усім разом – і квит! І так легко, так безжурно про це подумалося. Ні, ні, воно ще не назвалося – та й, взагалі, навіщо називати? О, ці пусті слова, слова, слова… Шекспір чи Сартр? Яка різниця? Все пережовано і нудно. До біса все. До біса. Щось у його душі зрушилося: прийшла якась поки що дуже не чітка думка. Ба ні, не думка – скоріше то було бажання, якесь таке привабливе, сказати б солодке.  Можливо, тим, що було воно страшне…  

          Навіть не знаючи, куди, він зрушив з місця -- і раптом збоку, віддалік, йому здалося, що почув якусь метушню. Він повернув голову  і наче розгледів за деревами якісь силуети. Однак ніщо не ворушилися, все було тихо.

          «Мабуть, привиділось», -- вирішив він і тільки рушив, як за деревами знову заворушилося, і в душу війнуло тривогою

          -- Гей! –  крикнув Олег і зупинився. – Хто там?

          Якісь ніби дві постаті відділилися від дерева і побігли кудись ліворуч – і все. Стало знову тихо.

           Олег іще хвилинку зачекав і знову рушив. Але чим далі він відходив, тим більше його душу наповнювала тривога: а що, як там, за деревом, хтось залишився? А що, як там людина і вона потребує допомоги? І все ж він ішов уперед і назад не вертався.

          Зупинила його одна думка.

          «Оце так тікають від страху рятівники людства!» -- подумав і став. Потім розвернувся і рішуче пішов назад.      

          Але лиш тільки він зайшов за поворот , як від огорожі стадіону відділилась… якась дівчина.                                                                                                                                               -         -- Вибачте, -- прошепотіла вона так, ніби зробила якусь шкоду.

          -- Та нічого! – зопалу відмахнувся він і зібрався запитати, чого вона хоче, але запнувся, бо до нього нарешті дійшло, що перед ним стоїть… «селяночка».

          -- А-а, -- розгублено потягнув Олег, -- то це там… були ви?

          -- Я, -- винувато відповіла вона.

          -- А ті – хто?

          -- Не знаю.

          Це взагалі не вкладалося ні в які рамки: дівчина, сама, у парку – може, вона повія? І розпитувати було незручно, і залишати її тут саму – також. Взагалі, не було зрозуміло, що з нею  тут робити далі.

          -- Вам куди? – запитав Олег.

          -- Мені?

          «Прибита вона чи що? Але ж не стовбичити тут з нею всю ніч!»

          -- Ви себе добре почуваєте? Ви можете йти?

          -- Можу.

          -- Ну, то ходімо? – запропонував він.

          -- Добре.

          У її інтонаціях і поведінці була така готовність коритися, що це  просто виходило за межі всіх його уявлень! Олег рушив і вона пішла поряд. Мовчали обоє.

          «Ну й хай собі мовчить», -- вирішив Басараб і наддав ходи. «Селяночка» не відставала. Олег згадав, що навіть імені її не знає, але тут таки подумав, що воно йому, в принципі, і не потрібне. Хоча у тому «самвидаві» він на нього , безперечно, мусив натикатися. Забув. Принагідно згадалося Пушкінське «Что в имени тебе моем? Оно умрет, как шум печальный волны, плеснувшей в берег дальний…

          -- …как шум ночной в лесу глухом» -- озвучив він останній рядок згаданої строфи, принагідно подумки зазначивши, що недавні нічні звуки в парку з поезією асоціювались, м”яко кажучи, слабкувато. 

          Дівчина нічого йому на те не відповіла, і він здогадався, що, принаймні, з пізнім Пушкіним вона дещо розминулася.

          А ось нарешті й закінчився парк. Вони зійшли на тротуар.

          -- Що ж, -- звернувся до мовчазної супутниці Олег, -- як кажуть, спасибі за компанію.

          Він злегка поклонився дівчині, але та навіть не зрушила з місця.

          «Це вона справді така неотесана? Дитячий садок якийсь».

          -- Ви, може, не знаєте, як звідси добратися до Ломоносова? – запитав Олег.

          -- Знаю, але… -- «селяночка» опустила голову, -- я вас не залишу.

          Це було щось новеньке і, до речі, не дуже приємне.

          -- Я вас не розумію. Чому?

          -- Я… думаю… -- вона важко підбирала слова, -- мені треба бути з вами. Я так відчуваю.

           Переконливість аргументації була просто вбивчою, але найгірше, що нічого доброго вона не віщувала.

          -- Ну, дорогенька, знаєте? В житті не завжди слід покладатися лише на свої відчуття. Ви відчуваєте одне, я – інше. Ось, наприклад, у мене таке відчуття, що вам треба повертатися в гуртожиток, бо закриють. А мені треба бути на вокзалі, бо спізнюся на поїзд. У цій ситуації для нас обох було б кращим керуватися ну хоча б здоровим глуздом.

          Він навмисне приплів до мови того поїзда, щоб тільки спекатися її -- тільки «селяночка», не роздумуючи й миті, прошелестіла:

          --Я з вами.

           Ну, на це у нього слів просто не було, тому Олег, уже не боячись здатися невихованим, незрозуміло стенув плечима,  розвернувся і рішуче пішов у напрямку «Арсенальної». Дорогою він ні разу не оглянувся – навмисно, щоб продемонструвати цій нав’язливій істоті свою байдужість до неї. Сподівався, що вона таки зрозуміє і відчепиться. Однак дівчина трималася реп’яхом і не відстала від нього ніде: ні по дорозі, ні на ескалаторі, ні в поїзді метро. І коли на вокзалі він зупинився перед величезною дошкою з розкладом руху поїздів, то спиною відчув, що вона тут.

          «Ні, це не просто дитячий садочок – це якийсь театр абсурду! Її треба відправити – і квит!»

          Він повернувся кругом – вона стояла кроків за десять.  Рішуче підійшов і заявив:

          -- Так, добродійко! Ви мене провели – я вам щиро вдячний. На все добре! Ви мене чуєте? До побачення! Ідіть додому.

          Дівчина дуже низько опустила голову, так, що він не міг бачити її обличчя, і відповіла так тихо, що через вокзальний гомін він скоріше здогадався, ніж розчув її слова.

          -- Я б сама хотіла, але я не можу. Пробачте мені!

          На останніх словах вона глянула на нього благально й коротко і він побачив, що по її великих розпашілих щоках двома струмками ллються сльози.

          -- Послухайте… -- Басараб хотів назвати її по імені, але знову згадав, що він його не знає.

          -- Оксана! – підказала дівчина, ніби читала його думки.

          -- Послухайте, Оксано…

          І Олег запнувся. Уже через те, що ця валаамська ослиця вгадала його думку, чомусь стало прикро. Першим порухом було – відомстити, але ще раз глянув на її покірно похилену голову і ясно зрозумів, що навіть якби  він зараз привселюдно відлупцював її палицею, вона не образиться і не відстане.  Ну як, як можна  говорити щось людині, коли вона просто божевільна? Ні, тут потрібне було щось інше. Її, мабуть, треба просто заспокоїти.

           -- …давайте домовимося так, -- запропонував він, --  зараз я сідаю в поїзд і їду… куди мені треба; а ви повертаєтеся в гуртожиток. Потім я приїжджаю – і ми про все домовляємося. Згода?

          Його примирливий тон примусив Оксану завагатися, так що у Олега навіть з’явилася надія розійтися з миром, -- однак вона виявилась, як кажуть, примарною.

          -- Я боюся за вас! – пробурмотіла дівчина, і відразу ж по цих словах її плечі почали здригатися: плач почав переходити в ридання.

          Ну що тут вдієш? Зараз вона, ця плакальниця, влаштує тут таке індійське кіно, що пів-вокзалу збіжиться. Деякі вже й так на них оглядаються.

          Басараб узяв дівчину під лікоть і відвів її подалі від непотрібних свідків. Він рушив до касового залу, сподіваючись, що, можливо, позбудеться цього хвоста, коли вона побаче у його руках квиток. Дорогою прикидав, куди б краще той квиток узяти, щоб вистачило грошей ще й на зворотню дорогу.  Підійшов до першої ж вільної каси і попросив:

          -- Один до Козятина, будь ласка. По студентському.

          Поки він шукав по кишенях гроші і студентський квиток, Оксана і собі нахилила голову до віконечка каси

          -- І мені також до Козятина. Також по студентському.

          -- Вам давать вместе? – запитала касирка.

          -- Ну так, звичайно. Якщо можна, -- відповіла дівчина.

                                                                       *

          Ні, це таки дійсно був театр абсурду. І найсмішнішим, найдикішим було те, що він сам у цій ідіотській виставі грав головну роль. Добровільно! Він ні сіло ні впало навіщось їхав у якийсь задрипаний Козятин у якомусь поїзді, уночі, ще й з якоюсь божевільною. Ну хто б оце іще міг, окрім нього самого, так позбиткуватися над його розумом, тим, що він так плекав у собі? За все своє життя, відколи себе пам’ятав, він дурнішого нічого не робив…

          Поїзд був транзитний. Коли вони зайшли у вагон, там уже майже всі спали. У сусідньому купе хтось хропів. У ніс било давким і кислим запахом поту. Стукали колеса. Гойдало.

          Басараб і Оксана сиділи на бокових сидіннях навпроти одне одного, розділені розкладним столиком і, звичайно ж, мовчали. Обличчя дівчини було набряклим від сліз, однак чим довше вони їхали, тим більше воно набиралося спокоєм. Час від часу  позираючи на неї, Олег зауважив, що ця дівчина зовсім не скидалася на психопатку. Високий лоб, відкрите кругле обличчя, красиві повні губи, правильний ніс – здорова сільська краса і жодної нервозної жилочки біля рота. І чого вона до нього причепилась?

          У купе, що навпроти, зібралася виходити якась ще молода жінка з немовлям на руках. Кілька разів вона намагалася покласти своє чадо на полицю, щоб зібрати речі, але воно щоразу здіймало такий вереск, що бідолашна мусила негайно хапати його знову на руки і заколихувати. За вікном замигтіли вогні: видно, вже наближалася її станція, а речі все ще не були спаковані. Зрештою, їй нічого на залишалося, як тільки попросити допомоги у Оксани.

          -- Вибачте, прошу! Вам не буде важко потримати його? Бо не дасть зібратись.

          -- Давайте! – Оксана протягнула руки і встала. Здавалося, вона навіть рада була допомогти. – Хлопчик? – запитала вона, приймаючи немовля у свої руки.

          -- Олежка! – користуючись наданою можливістю, жінка швидко аби-як запихала речі в сумку. – Крикун!

          Оксана стояла з тим дитям у проході якраз під ліхтарем, який перед зупинкою поїзда увімкнули на більшу потужність. Хлопчик анітрохи не злякався чужої тьоті – навпаки, вмить зацікавився її обличчям і узявся своїми мацюпусінькими рученятами хапати його то за ніс, то за очі, то за щоки і між іншим ненароком висмикнув пасемко русявого волосся з-під берета. Оксана швидким жестом заправила його за вухо, а Олег устиг відзначити, яке, до речі, в неї симпатичне вушко: невеличке і абсолютно правильне, сказати б, досконале. І щоразу, коли немовлятко  тягнуло до неї ручку, Оксана не відверталась, а, навпаки. підставляла своє обличчя під ті рученята і тільки примружувала свої сині очі, з яких снопами сяйва  било щастя.

          Басараб незчувся, як захопився цією картиною і уже не крадькома, а відверто милувався нею. І раптом ніби якась величезна холодна крижина розтанула в ньому і він  збагнув те, що іще, можливо, хвилину тому могло викликати в нього лише роздратування.

Він зрозумів, що ця її ніжність до чужого хлопчика – то лише крихітка  великого і сильного почуття, і він не мав ані найменшого сумніву, що те почуття було до нього. І як тільки йому могло влізти в голову, що вона може бути божевільною?

          «Та вона ж піде за мною на край світа!» -- подумав він.

          О, скільки відкрилося йому тієї миті! Він сидів, дивився на цю жінку з дитям, і розумів, що серед вселенської темряви, серед безмежного мороку й чорноти, у його товщах і глибинах живе і світиться оцей малесенький каганець, і іншого на цьому світі просто не існує. І що це є те єдине, заради чого справді варто жити. І тієї ж миті у нього з’явилося бажання захистити цей каганець, затулити його своїми долонями, обгорнути своїм тілом і берегти доти, доки в тому тілі сіпається хоч найменший живчик.

          Поїзд почав зупинятися. Спакувавши дві тугих сумки, сусідка підійшла до Оксани забрати хлопчика.

          --Я вам допоможу! – радісно запропонувала Оксана і за згодою матері понесла дитину до виходу.

          Олег і собі підвівся і нахилився до її сумок.

    --Дозвольте?

          -- Ой, спасибі вам! – від несподіванки навіть розгубилася сусідка. – А я вже не знала, як маю виходити. Бо на станції, то чоловік зустріне…

          Як жінка й казала, на нічному пероні її зустрічав чоловік. Він прийняв у Олега сумки і допоміг зійти з поїзда своїй дружині з дитиною. Уже з перона жінка ще раз подякувала Оксані з Олегом, попрощалася і понесла дитину по хрумкому щебеню слідом за чоловіком, що покректав попереду з важкими сумками в руках.

          З вагона більше ніхто не виходив, то ж провідник, що досі стояв на пероні, по-заячи прудко заскочив до тамбура.

          -- Не стойте в проходе! – нахабно гаркнув він до Оксани, опустив приступку і, кулячись від морозу, шмигнув до вагона.

          Несподівана грубість провідника до Оксани боляче вразила Олега. Він навіть почувався винним, що не встиг ніяк на неї відреагувати. І що тепер? Іти до нього розбиратися? А, може, краще взагалі узяти й перервати цю дурну подорож в нікуди?

          Тим часом поїзд відпустив гальма і тихесенько покотився.

          -- Слухай. Оксано! А давай і ми тут зійдемо! – зненацька запропонував він.

          -- Давай!

          Здивована й захоплена, вона відповіла відразу, не гаючись ані миті.

          Басараб повернув фіксатора, приступка автоматично піднялася, і він швидко збіг зі сходинок на щебінь, притримавшись рукою за ручку. Слідом за ним Оксана обережно спустилася на найнижчу сходинку, підігнула коліна, але, боячись стрибнути находу, зволікала.

          -- Стрибай! Я втримаю! – гукнув Олег, підбігаючи за поїздом, що набирав швидкості, і диво дивне: як раніше він хотів її спекатися, так тепер боявся, що залишиться без неї.    

          І ось Оксана відпускає ручку і, розкинувши руки в сторони, летить на нього. І хоча здавалося, що поїзд рухається ще дуже повільно, Олегові, коли він упіймав Оксану у свої обійми, довелося напружити всі свої сили, щоб не упасти разом з нею.

          Незабаром поїзд відклацав колесами по рейкових стиках, а вони так і лишилися стояти в обіймах, щасливі, що все закінчилося добре.

           «Ось так вони й здолали свою першу небезпеку у спільному житті», -- зазначилося у свідомості Басараба ніби то рядком з якогось майбутнього літопису, а Оксанина щока довірливо лягла йому на груди.

          -- А тепер признавайся чесно, відколи ти за мною стежиш, -- півжартом запитав Олег, трохи відхилившись і зазираючи їй у вічі.

          -- Від самого гуртожитку. Я там чекала на тебе.

          Олег лише покрутив головою.

          -- А там у парку за деревами – що було?

          -- Якісь двоє причепились, хотіли зірвати годинник, але ти крикнув.

          У кожному її слові, у кожному жесті читалася така безмежна довіра до нього, якої в житті він не зустрічав іще ніколи і ніде. І це збудило в ньому таку трепетну ніжність до цієї дівчини, про яку ніколи й не здогадувався, що він на неї здатен. Він зараз стояв коло неї ніби оновлений, свіжий і неймовірно дужий – і це переживання такою могутньою хвилею накотилося на нього, що, здавалося, лише для того, щоб його висловити, знадобилося б ціле життя. І, не змігши від повноти почуттів підшукати бодай одне відповідне слово, він просто мовчки  пригорнув до себе ближче цю безконечно дорогу русяву голівку, за яку він тепер мав відповідати, яку мав берегти і про неї дбати, аж поки смерть не розлучить їх. Але найдивовижнішим у всьому тому  було те, що він тоді відчував: саме так воно й мало бути – так, ніби колись раніше уже проживав своє життя.

          Раптом збоку від них почулися якісь голоси. Це було так несподівано близько, що Оксана з Олегом просто не могли не переключити свою увагу на них. А переключивши, лише тепер отямились, що стоять майже біля самої хвіртки будинку з червоної цегли, що знаходився  тут таки, поряд, відділений від перону лише кількома метрами присадибного садочка. Це ж треба було людям мати щастя жити фактично при самій колії! Ото ж над дверима того будинку загорілася велика яскрава лампочка і слідом за тим на поріг вийшло двоє середнього віку чоловіків, розмова яких і стала предметом уваги наших героїв на певний час.

          -- Ну, тримайте кардан, куме! – замахнувся один (він був у накинутому на плечі кожусі і без шапки).

          -- Хвилиночку, куме, -- відповів другий, одягнутий уже так, як слід, але з шарфом, один кінець якого був висмикнутим з-під пальта. – Це ми ж з вами сьогодні так і не заспівали.

          -- І то правда. Ну, то давайте хоч на прощання. Яку будемо, куме?

          -- Та ви ж знаєте, яку я люблю. Давайте її.

          І затягнули куми пісню, широку, як херсонський степ:

                                «Чорноморець, ма-атінко, чо-орно-о-омо-о-оре-ець

                                Ви-вів мене бо-о-осую на-а мо-о-о-оро-о-зе-ець…»

          Але тут двері будинку відчинилися,  з них виглянула жінка і перебила пісню.

          -- Коля, возьми шапку – замерзнешь. Кум, я Лене позвонила, что ты уже вышел. Давай домой: она ждет! А ты, Коля, -- в хату!

          -- Та я проведу його трохи.

          -- Ну, проводи, а то он действительно, как поросенок, сегодня. Только смотри: не долго!

          Жінка сховалася в хаті, а куми поволі, хитаючись, побрели до хвіртки.

          -- Я так люблю цю пісню, куме, -- сердечно сповідався кум у шарфику, -- а от жінка – ні. Скажіть, чому?

          -- Не знаю, куме, -- щиро зізнавався кум у кожусі.

          -- Ні, куме. Ви тільки задумайтеся, як узагалі ТАКУ пісню можна не любити?

          -- І цього не знаю, куме.

          -- А я знаю, куме, -- кум у шарфику зупинився і аж пальця підняв догори, щоб підкреслити значущість свого знання. – Щоб цю пісню не любити, треба бути просто дурним!

          -- Неправда, куме. Ваша жінка не дурна.

          Між кумами вже ледь не зайшло на полеміку, але раптом вони обоє, ніби по команді, замовкли. А річ у тім, що на той момент вони саме вийшли з хвіртки і якраз наштовхнулися  на Олега з Оксаною. Куми завмерли і обоє витріщились на них так, ніби оце перед їхніми очима постали не люди, а, принаймні, єгипетський сфінкс. Так дивно було кумам, що, виявляється, побачення можна влаштовувати прямо на залізничній колії!

Вони довго розглядали цю чудасію, ніби який пейзаж у музеї живопису, а потім, так і не промовивши ні слова, тихо, але дружно рушили собі далі. А ще через кілька кроків вони, не змовляючись, знову взялися до пісні.

                             Чорноморець, матінко, чорноморець

                              Вивів мене, босую, на морозець.

                              Вивів мене, босую, та й питає:

                              «Чи є мороз, дівчино, чи немає»

                              «Ой нема морозоньку –

                              Тільки роса».

                              А я, молодесенька,

                              Стою, боса.

                              Простояла ніченьку,

                              Та й байдуже.

                              Люблю чорноморчика,

                              Люблю дуже.

          Куми так і пішли вздовж колії, ніби несучи цю пісню до наступної залізничної станції. Незважаючи на підпилий стан, вони співали доволі злагоджено, навіть гарно: видно, це для них була не первина. 

        А двоє заблуканих у цьому холодному світі студентів сиротливо тулили одне до одного свої змерзлі тіла і боялися пропустити бодай словечко з тієї пісні, яка так несподівано налетіла на них і дивним чином так свіжо й трепетно змушувала бриніти їхні душі. Господи, звідки взялася ця пісня? І де, і як оці двоє, на перший погляд, звичайних дядьків зуміли зберегти і нести крізь своє життя сам дух народу, що від неволі і насилля, здається, занімів навік?

          Олег з Оксаною вслухалися у пісню і відкривали у собі досі незвідані глибини все- розуміння світу, свого місця в ньому, великої сили і краси своєї України і ще багато, багато того, чого висловити у ті хвилини не мали змоги, і були впевнені, що та більш ніж двохсотлітня пісня складена була саме про них, і в ті хвилини переживали те рідкісне відчуття, коли сама доля торкається до твоїх грудей.

                                                                        *

          От якби зараз усі встали і вийшли! На знак солідарності з товаришем. На знак протесту проти тієї неправди, яка тут твориться. І тоді б нікому нічого не змогли б зробити. Ну потягали б трохи поодинці до деканату, ну порозпікали б трохи, але проти гурту нічого б не змогли зробити. Зате Басараб залишився б в університеті. Але хто? Хто встане?

          Петренко сидів на комсомольських зборах на  останній парті, дивився на профілі і спини своїх однокурсників, і не знаходив жодного, здатного на протест. Ось його погляд зупинився на Люді Соловей. Він з цією смаглявою полтавкою здавав документи до приймальної комісії. Господи, якою піднесеною, якою легкою, спраглою світла, відкритою і чистою він її запам’ятав! І що тепер з тобою сталось, Людочко? Ти дуже старанна, ти все вчиш, у тебе «четвірка» -- рідкість. Якою важкою і втомленою ти стала! Скільки розчарування і недовіри, навіть підозри у твоєму погляді! І це всього за три роки! Які ж такі знання ти тут здобула, що вони тебе так спотворили?

          А ось Петро Недоход. Широкоплечий, завжди з рівною, наче кілка проковтнув, спиною. Цей десь дуже глибоко в собі самому – ну просто на могильній глибині. Туди він утопив свою волю і звідти, якби навіть і хотів, він і звуку не подасть – ні зараз, ані потім, ніколи у житті!

          Серьожа Дзюбенко міцно стиснув губи. Він також промовчить. Тут тверезий розрахунок: він розуміє, що Басараба уже не врятувати – для чого шукати пригоди на свою голову?

          Войчак – як завжди: оглядається і морщить лоба. Цьому, скоріше за все, воно просто до фєні. А, може, навіть думає, що так цьому розумнику і треба, хай йому трохи роги обламають, щоб не висовувався дуже.

          Про дівчат – і говорити годі: такі якісь усі пригноблені, такі пригнічені, такі важкі! 

          Нема! Сидить півсотні душ у залі, але нема, нема нікого…

          Керувала розправою Пишна. Цього разу вона навіть не присіла: звісно, треба пильнувати! Вона палахкотіла чорним полум’ям, вона ладна була спопелити кожного, хто підведе голову. Вона вже довела до відома зборів, що Басараб – чужий ідейний елемент і що на таких Радянська влада покладатися не може. Звинувачення було настільки серйозним, звучало настільки переконливо, що жоден не посмів заперечити. Жоден. Навіть Петренко.

          І якщо з курсом Юркові було все зрозуміло, то з самим собою – аж ніяк. Бо якщо для решти сьогодні змовчати – це лише підкоритися, то для нього – зрадити. І перед Басарабом він упаде остаточно й навік. А далі – що? Як йому далі жити зрадником? Він зможе називати себе людиною? Ні, не перед Басарабом, а перед батьком, матір’ю, перед кожним, кого зустріне у житті. А перед самим собою? Він матиме право найменшій дитині дивитися в очі? Він уже пропустив один момент (мабуть, найголовніший): він міг виступити, коли куратор вимагала осуду Басараба, але не посмів, злякався. Він знав, що з того все одно нічого не вийде, що йому все одно заткнуть рота, але він мусив, мусив. На грані дрожу Петренко чекав наступної нагоди, найбільше тепер боячись того, що така взагалі не трапиться..

          Ось Валентина Валеріївна уже зачитує проект рішення зборів: лекції прогулював, до навчання ставився халатно, у сумнівних самвидавах друкувався,  нахабно поводився з викладачами, антирадянщина, моральне обличчя, не сумісне зі статутом ВЛКСМ – виключити з комсомолу! Які будуть зміни чи доповнення?

          Ось він, останній шанс! І Юрко один на всю аудиторію піднімає руку. За двадцять років життя не робив він важчої роботи, ніж ось ця: тримати піднятою руку! Але – о жах! – спливає час, а на нього ніхто не звертає уваги! Так, наче він невидимець. Так, він і справді зараз радше ладен бути невидимцем, але не має права!!!

          І дивно, й страшно:  Пишна дивиться на зал, але Юркової руки  не бачить! Так впевнена вона в його покірності. І ось вона вже відкриває рот, щоб ставити на голосування – і це буде кінець! І Юрко, зібравши останні сили, з  розпачем кричить.

          -- У мене є пропозиція!

          Це він лиш думав, що вийде крик – насправді ж вийшло якось страшенно натужно і хрипко. Але хай так! Нехай уже  хоч як-небудь, аби не змовчати! І коли він таки прохрипів свою страшну фразу, то ніби провалився в прірву.

          -- Петренко? – здивувалася куратор, так, ніби він просився в туалет. – Що там у вас?

          -- У мене пропозиція.

            Він бачить, що на нього дивляться, як на Пилипа з конопель, він розуміє все, але тепер йому начхати. Що буде, хай буде – а він своє скаже!

          -- Я жив у одній кімнаті з Басарабом і знаю. Якщо він лекції прогулював, то він у цей час сидів у читалці. У самвидав якщо і написав статтю, то критичну. Фактично після неї той самвидав і розпався. А якщо повівся нечемно з викладачем, то тут міг би й попросити пробачення. Але з комсомолу за це гнати… Я вважаю, це занадто.

          -- Все, Петренко? – нетерпляче перебила куратор.

          -- Все! – зопалу погодився Юрко, що аж захекався від своєї промови.

          -- Сідайте! – нетерпляче відмахнулася від нього Пишна, ніби від набридливої мухи, і зразу ж перейшла до голосування.

           Поки він сідав, поки сяк-так вгамував дихання, то пропозиція Пишної уже проголосовувалася: аудиторія голосувала «за».

          --Хто проти? – запитала вона, і Петренко підняв руку.

          -- Одноголосно! – підсумувала Валентина .Валеріївна. Вона знову не помітила його руки.

          Юрко смикнувся, щоб заперечити, але тут таки й стримався: пізно. Та й що це змінить? Так, ним тут зігноровано, але хіба сьогодні це найважливіше? Сьогодні тут творились значно гірші справи.

                                                                        *

          На трьох ліжках три голих смугастих матраци, на підлозі – пір’їна, на тумбочці під вікном – лише слід від магнітофона «Маяк-203». Пусто. Грицюта з Новицьким ще вчора роз’їхалися по домівках, Петренко у кімнаті залишився сам. Сесія складена. Правда, з трійками – ет,  до біса! «Вітаю вас, добродію: ви вже четвертокурсник». Яка це все, яка це все фігня! Юрко сидів на ліжку, спустивши на підлогу ноги, сидів у самих лише трусах і не поспішав одягатись. Чи не вперше за весь рік він мав нагоду виспатись, а воно не спалось, хоч убий. Сьогодні і йому належало б вибиратися  у село до батьків, а не хотілося. Навіть не те, що не хотілося, а просто все було до лампочки. В уяві зяяла якась безформна, квола порожнеча. Літо.

          І раптом стук у двері. Тю, це що, вже прийшли підганяти?

          -- Щас! – Юрко незадоволено одягнув штани, потім сорочку, потім довго ціляв у босоніжки, поки нарешті, запихаючи по дорозі сорочку в штани , не почовгав і не відкрив двері.

          У коридорі за дверима перед ним стояв Басараб!

          ?..

          Після їхньої бійки так близько вони бачилися вперше. Олег тоді запив, а після запою подався  кантуватися по інших кімнатах. Коли ж його погнали з університету, то взагалі пропав з гуртожитку. Казали, що він отаборився біля якоїсь другокурсниці, нібито нареченої. А от про те, що йому приспічило зараз бути тут, Петренко мав ну просто нульове уявлення.

          -- Вибачте, шановний, що потривожив вас, –  щиро промовив Басараб, -- але я маю до вас велике прохання. Ви не могли б мені допомогти перенести речі від гуртожитку до автобуса?

          Олег поводився, як завжди, з вишуканою гідністю і водночас настільки делікатно, що навіть за відмову був би вдячний – це було очевидно. А все ж найголовнішим було те, що між ними не було ні ворожості, ні навіть малесенького напруження – сама лише довіра, чиста, як свята вода. Петренко здогадався, що Басарабові, крім нього, дійсно немає до кого звернутися: гуртожитки стоять майже порожні, але це було абсолютно другорядним. А першорядним було те, що він відмовити не міг та й не хотів, ба, більше того: він просто не мав на те права.

          -- Звичайно, можу! – енергійно відповів він, навіть не даючи собі звіту в тому, звідки в нього раптом узялося стільки  бадьорості й волі до життя.

          І от вони знову разом. Вони ідуть поряд гуртожитським коридором, потім студмістечком і така між ними щирість і довіра, ніби не було ні конфлікту, ні бійки, ніби Олег не відселявся з кімнати, ніби його не виключали з університету… Але ж це було, було! І Юрко питає, а Олег розповідає про Оксану, про те, що вона завагітніла і взяла академку, що вона уже дома, в селі у його батьків і що він теж туди сьогодні їде.

          -- А тепер, шановний, хоч два слова про Вишняка. Що з ним там у вас сталось?

          -- Ну, бачите… Для вас же не секрет, що на екзамені він заліпив мені пару. Я подав на перездачу. В комісію призначили його, декана і Полову.

          -- Я не вірю, що ви не знали відповіді на білет.

          -- В тім то й річ, що відповіді я знав, але ж мене ніхто й не збирався питати по білету. Мене відразу взялися валити зустрічними запитаннями. На три перших я відповів, а потім Вишняк запитав, у якому році Іван Франко написав «Літературу, її завдання і найважніші ціхи»? Цього я не знав і відповів навмання: здається, назвав 1893-ій. Він тоді скочив на ноги і закричав: «От бачите, ви просто нахаба! Ви нахабно брешете в очі трьом поважним людям, які значно старші за вас! Як собі хочете, а такому студенту я більше двійки поставити не можу». Ну, я тоді також підвівся і відповів, що якби я у нього приймав екзамен, то також більше двійки йому б ні за що не поставив.

          -- Ого! – Юрко покрутив головою і далі уже не розпитував.

          На той час вони уже стояли на зупинці і чекали  автобуса. Взагалі, за правилами доброго тону йому б годилося хоч щось розказати про себе, -- але що тут розказувати? У нього все, як і у решти однокурсників, покірних і… сірих. Була на увесь курс одна яскрава особистість, та й ту прогнали – ось він проводжає її додому.

          А сонце – веселе і тепле, а зелень – соковита й ніжна, і вранішня свіжість ще тільки зібралась ховатись у тінь. І Басараб так просто й тепло мружить очі – ніколи він іще не був таким! Щось у ньому дуже змінилось: пропала відстороненість – з”явилась якась ніжність і глибина. І немає між ними абсолютно нічого, що б їх розділяло. От тільки ніхто з них  не знає,  чи зустрінуться вони хоч коли у житті?         

          -- До речі, -- порушив паузу Басараб, -- я вам мушу подякувати за ваш виступ на комсомольських зборах. Це було з вашого боку благородно, але в принципі не потрібно – там усе було вирішено наперед.

          -- Я розумію, -- відповів Петренко. – У мене просто не було іншого вибору.

          Автобуса довгенько не було, і раптом він не просто під’їхав, а ледь не підлетів – аж куряву здійняв, коли загальмував. Підкорившись наглому ритму, хлопці поспіхом закинули у задні двері сумки, а слідом за ними швидесенько заскочив до салону й Басараб, єдиний на усю зупинку пасажир. Вони навіть не встигли попрощатися, а двері вже зачинялися. Єдине, що встиг зробити на прощання Олег, то це підняти руку і гукннути:

          -- Спасіба, Юра!

          «Спасіба, Юра», -- відгукнулося луною у свідомості Петренка, щоб уже лишитись там на все життя.

          Далі автобус рвонув з місця так, що Басараб у ньому всередині аж заточився і ледь не впав, але устиг вхопитися за поручень і таки встояв.

          -- Гов! Гов! Товаришу! Полегше! Не дрова везеш! – ледь не гукнув шоферу Юрко,  аж руку простягнув слідом з а аввтобусом: там все-таки була людина! Там дуже дорога йому людина.

          Автобус швидко малів у очах, а він усе ще залишився на зупинці з тим «спасібаюра» в голові, з подякою, навмисно висловленою суржиком як знаком повернутої довіри товариша, на яку, було, уже й не сподівався, і розумів, що довіра та не просто повернута, а незмірно збільшена. Від того душа його сповнилася розчуленням і не відомою йому досі впевненістю у власній людській вартості.

          «Це ще не відомо, кому більше спасіба», -- послав він запізнілу вдячну думку слідом за автобусом і тієї ж миті відчув, що зараз би йому цілком достало б сил поставити Олежину виставу. Ну й що із того, що сценарію вже не було? Вони ж то із Олегом залишалися! Вони х то поки що були іще живі!..

                                                                                                                                         2010р.